Я дочекаюсь ніжності
Від тебе — як до малечі.
Долатиму інші розбіжності
І роздаватиму речі.
Брудні кутки мого міста
Прикрашатиму палим листям.
Листи писатиму мамі —
Карколомні оповідання.

Як пратиму — то співатиму,
А шиючи, буду радіти.
Душерозуму не заважатиму —
Он як вчиняють діти.
Працюватиму так натхненно,
Що і не відрізню напевно
Вірші́в від миття підлоги,
Редактури від власних блогів.

А ще — не піду на вибори,
Наза́вжди покину мережу.
Все це психічні вибрики
Нервовохворих обмежень.
До жижок себе загартую,
Та мерзлю в собі замордую.
Їстиму втричі менше,
Щоб пурхати якнайлегше.

Не буду і час переводити.
Залишусь жити у літі.
Все одно прокидаюсь зі сходами
Сонця, думок і квітів.
І встигну зробити більше,
Не просплю ні цілунку, ні вірша.
Не проґавлю з тобою побачення.
А решта — не має значення.

Визираю з вікна,
Бо кімнатка мала,
А воно на всю хату, нівроку.
Як і очі на ціле обличчя.
Пішла
Через очі душа-заволока.

Тіло ціле, в тилу,
У надійнім кутку.
А душа і відкрита, і боса.
Хіба вдягнеш вогонь?
Чи шукать холодку?
Йде душа по безмежного розсип.

Замалі їй думки,
Що плекають жінки,
Обкрадаючи діток… собою.
Хай на волі зростають.
Не в школі важкій,
Ні в садках і ні в яслах — юрбою.

Обсідають хвороби вже змалечку їх —
Синтетичне отруює їдло.
А батьки так і грають
В батьківство… сліпих
І не бачать
Зв’язок очевидний.

Ця наївна батьківська любов (чи пиха?),
Що годує систему убивчу…
Біороботів кволих навчають брехать
І не вірити в те, що ти вивчив.

І брехати, на жаль, в першу чергу собі:
«Буде добре усе — це залізно!»
Та життя в страусятнику — гра на трубі,
Яка вибухне рано чи пізно.

Я була в тих світах,
Всі ці пекла пройшла.
Просто з дива Господь не рятує…
Не комфорту шукаю,
По правду пішла.
Я у Батька свого колядую.

назустріч сонцю
світла більше,
в думках прозоріше стає,
життєва подорож миліша,
бо сонце є

назустріч сонцю
стисла мова,
зника мерзота, метушня —
згорають в ньому наче дрова…
то прощі шлях

назустріч сонцю
порожнеча
напроти тебе йде добром:
не маю, а ділитись є чим,
без втрат і втом

назустріч сонцю
все зумію,
хоч зник би в тому смисл увесь:
на хлорофілі життєдії
зростає сенс

Нема всесвітнього жалю,
Лишень окремий згусток болю.
Бо кожен плаче за свою
Біду, він плаче…за собою.

Жалієш іншого? Хіба?
Страхи ти власні проектуєш.
З цієї темряви журба,
І ти наосліп в ній крокуєш.

Бажаєш іншому добра,
Ропою сліз його обливши?
Ятрить та сіль, росте діра
У нього в серці, ґвалт зчинивши.

І знов поплачемо? І знов?
Так плакатимемо до скону?
Всесвітньою лише любов
Бува і буде за законом

Самого дива, що життям
І зветься, і усім дається.
Радій і назавжди затям:
Де радість — там і щастя б’ється.

Сьорбає липень динями
І помідорами стиглими.
Так себе охолоджує –
Важко вогонь народжувати,
Вогонь здобуття ідеалу
Єднання людей… Чимало
Билось над цим пророків,
Філософів поодиноких.
Не страдники – діти радіння,
Мов смолоскипи нетлінні,
Що йшли на вогнища страти,
Єднались з юрбою і катом
У пломені, а не згарищі…
Насправді, чадили там звалища
Непотребу людства цілого –
Страхів, забобонів чергових.
І дотепер бояться.
Замкнулися в сектах, у націях,
Країнах, квартирах…клозетах
(обмежений простір у мить
Якусь врешті-решт смердить),
Вивчають життя по газетах.
Повзучи до ікон священних,
Одне одного душать у чергах.
В ім'я справедливості божої
Радіють із бід душ ворожих…
Єднання ж – мов гра у сватання:
Чи не з послідующих ти, брате мій?
Чи є за душею… крім долі?
Чи ти у своїй, дівко, льолі?
Тобі все любов та братання!
Згоряє липень останній
Тиждень, і серпень над нами
Засьорбає вже кавунами.

Найперші друзі — квіти мовчазні.
Такі звитяжні в смузі перетворень:
В зернятку, в пагоні —
Несе їх творча повінь;
Слабі, занедбані —
Радіють новизні.
Себе звіряю за єством отим
Всюдиквітучим — «пахощами» зветься…
Все зайве вже смердить, чадить мов дим.
Моє коріння венами напнеться
Та стухне коли-небудь… і в мені
Кров квітки заструмить — цілюща, свіжа…
Не знають втоми друзі мовчазні,
Будуючи найкращу в світі тишу.

2012

Спробуй, серце, ще раз спробуй
Справити цвітінь-оздобу.
Чуєш, вічність б’є у шибку…
Нащо ж уставати дибки
Й замикатися у с́бі?
Чуєш, хтось шепоче «пробі!».
Нагодилася людина —
Прав її за свого сина,
За дочку, авжеж, рідненьку —
Тож, прийми її усеньку.
Залюдніла, бач, година —
Повернися до людини,
Хоч на мить забудь про себе
Та обійми відчини-но.
В тих обіймах усе небо,
Усе щастя, легкість дивна.

2012

Вчусь любити у квітів,
Так невпинно відкритих.
Цвітка — пустка чутлива,
Бо чекає на зливу:
Як повніше ввібрати
Й тут же радо віддати.
Бо без жодної звички
Ніжна, злагідна чічка —
Без пороку і страху,
Без скигління невдахи,
Без уявлень примарних…
І тому вона гарна!
Красочка соковита,
Сильна, талановита,
Чиста, вільна від болю,
Від нидіння, від долі…
Будь-коли, будь для кого
Та без зиску із того
Квітка напоготові
Ся віддати любові.

2012

1. ДЕ ТИ, ЛЮБОВЕ ОСЯЙНА?

Де ти, любове осяйна?
Все, що з дитинства я плекала,
Немов та хвиля весняна,
Надіями завирувало.
Де ти, любове осяйна?

Я вже себе не впізна ю.
Пояснення шукати годі…
Умить мов свічечка спалю
Колишню втіху як негоду.
Я вже себе не впізнаю.

(Кода )

Не знати, доле, де ти, де?
Не дихати на повні груди,
Допоки ніжність, що росте,
Могутнім річищем не буде.

Не вірити, що біль мине,
І все що діється — на добре.
Схопити полум’я саме
І… помилитися укотре…

Де ти, любове осяйна?
Я витримаю всі розлуки.
Вступи у серце, мов весна!
Прийди, моя солодка муко!
Де ти, любове осяйна?
Де ти, любове осяйна?


2. НЕВЖЕ КОХАЮ?

Невже кохаю? Зустрічаю день,
Мов пташка — співом.
Як матінка в торбинку покладе
Натхнення диво,
Так і душа ще засвіт на життя
Благословляє,
Щоб не на мить не забувала я —
Весна триває!

Не відцвітуть сади ніколи,
Якщо бруньки пускає доля.
А доля — у твоїх руках,
Коли ти любиш наче птах.

Невже кохаю? За усі діла
Беруся жваво.
Нема в словах ані гірко́ти зла,
Ані потрави.
У цноті дум, у цноті почуттів
Вирує сила —
Життєва вічна сила молодих
І невгасимих.

Не відійде любов і врода,
Якщо не голосно, а потай
Голубиш мир, несеш його,
Не потребуючи свого…
Бо все, бо все на світі маю!
Невже кохаю?!

3. ТОЙ, ЩО ПРИЗНАЧЕНИЙ МЕНІ

Той, що призначений мені,
З глибокими очима істин,
Не має плям, не каже «ні» —
З вогню любові вийшов чистим.
Той, що призначений мені,
Радіє з мого існування.
І вдома, і на чужині
Найперший друг мій і останній.

Мій світочу, мій чоловік!
Тебе кохати — нагорода.
Ти й досі, любий мій, не звик
До розкоші, до насолоди
Одного дихання на двох
І однодумності свободи.

Той, що призначений мені,
Співає серцем добру тишу…
Його побачу і в борні
Вагань усі страхи залишу.
Той, що призначений мені,
Як теплий дощик землю зросить.
Іду немов з рясних ланів —
Заквітчана і довгокоса!

Невинний скарб мого життя…
Не знаю кращого за тебе.
Росту у твоїх горах я —
Ти завжди поруч, як і небо.
З тобою відбуваюсь я —
Бо ти безмежний, наче небо…