Красу, що з-за хвороб не видно,
Витягую на божий світ.
Та в лихові не винні злидні,
А сліпоти руїнний кріт.

Тож прозріваю потихеньку…
Серед садовини гребусь,
Городину собі в стареньких
Беру — не в жадібних бабусь,

Бо від лукавих лиш зашкодить.
А добрі щедро віддають,
У них таке смачне все родить,
Не дорого і продають.

Розводжу зелень у вазонах —
На підвіконні кріп, часник.
Встаю-лягаю наче сонях,
Що за світилом жити звик.

Роблю зарядку для всіх м’язів,
Проходжу в день кілометраж.
Холодний душ беру щоразу,
Або контрастний — як масаж.

Звичайно, змінююсь повільно,
Зате без зривів і хитань.
Подейкують: «Здала субтильна…»
Та я сміюсь із тих зітхань.

Нехай для них я некрасива…
Я божий образ, не людський,
Відтворюю і маю силу
Не підлягати під зразки.

Вирощую добрі думки.
Торують до них нові стежки
З живою водою струмки,
Нектару духмяного рештки.

А сила всього джерела
У нашім з тобою обійсті.
Пилку солодкава імла
В садку у повітрі, на листі.

Вирощую образ дітей.
Це первістки наші — їх двоє.
Назарчик і Юна з гостей
Небесних вертаються в лоно,

Омите твоїми слізьми,
Мій любий, і ніжним торканням.
Хустину із льону візьми,
Мене обітри на світанні —

Позбудусь чужих зазіхань
І буду твоєю достоту.
Зажди, мій кохасику, хай
Зійде і в тобі ця робота,

Цей паросток добрих думок
Про затишне місце, про хатку…
Назустріч і донька, й синок
Вже тягнуть до нас рученятка!

2012

Сіється сніжок —
Хтось просипав манку.
Ангел-ватажок
Вже у небі зранку.

Він лопату взяв,
Вийшов на роботу —
Пил з наших уяв
Вичистив із ходу.

І тепер здаля
Нова радість стала —
Боже Немовля
Народилось в Мами.

Зернятко весни
Стукає у груди.
В кожнім — Божий Син!
Ой, радуйся, люде!

2012

«Ми задихаємось без слів»                        

Василь Слапчук

Ми задихаємось без слів
І захлинаємось словами.
Тече за лінією брів
Волога думка: «Бог із нами».

Вона завжди, завжди сира.
Її, як зайву, прибирають.
Уже на хусточці діра,
Та знову лаються і лають.

Що і не чують сліз і слів.
Самі уривки від образи.
І пошматованих голів
Линяють сиві дикобрази.

Образа дика, бо глуха
Й німа – нам слів не вистачає.
Цідить крізь зуби, бо суха
Байдужість – смокче і повчає.

А винуватця біль з'їда…
Зніміть, зніміть бронежилета!
Й дізнаєтесь, як він стражда
Від пекла, бо давно живе там.

Бог з нами разом з усіма –
Черствими, добрими і злими.
Порозумітись слів нема,
Простити – заважає слина,

Бо захлинаємось отим,
Що виливаємо довкола.
Із нами Бог, та ми не з Ним.
Він тихо скроплює нам чола.

Він з кожним з нас, та ми втекли
І задихнулись самотою.
А ми…ми навіть не з собою –
Із себе вийшли зі сльотою
Та так нікуди й не прийшли.

Не їв. Не спав. Збивавсь на чорний гумор
І з «дівкою» «горівку» римував.
Втікав, а більше упадав у ступор.
Частіше відмовлявся, ніж давав.

Відрікся від усього, окрім неї,
І через це почав жадібно брать
За руки, перса, ну а потім красть.
Тому-то й жодну не назвав своєю.

Тому й не спав і досі ще не спить.
Не їсть, бо запісні усі дівчата.
Жебрак іще й не починав кохати –
За жданиками в черзі вік стоїть.

Він каже, що помер, а сам вбиває.
Гадає влучив – але враз в кількох.
Який він геніальний! А не знає,
Що безнадійно жебрати удвох.

Жаліється. Це в нього «професійне»,
Старої звички збутися не зміг.
Тому жінкам і сукням править ціни –
Вимірює за довжиною ніг.

Хоч завжди за безцінним побивався.
По вуха у копальнях і книжках,
Кав'ярнях і майстернях закопався.
А наскрізь сам в лопатних держаках.

Копає – замість того, щоб садити,
Римує – аби сенс в житті з'явивсь.
Поета щастям мали наділити,
Жебрак на Музу горем наваливсь.

Та не був Георгій вояком.
Змія не вбивав, а одомашнив.
Степ він заарканив мотузком:
І коневі паша, й добрий корм,
Й збіжжям уродив полин вчорашній.
Щоб не жебрав вдома вільний дух
І зі страху не ховавсь під стріху,
Щоб не припинявся його рух,
Щоб на повні груди мчав і дихав.
Був Юрко філософ мирних нив.
Шанував народ його науку,
Поки її чаркою не вкрив,
П'яному ж покрали очі круки,
Й люд сліпий із того мотузка
Поступово зашморг собі скроїв:
Чоловіку – ременя для зброї,
Жінці – паска, дітям – повідка.
Візантійським трунком всі впились.
А як змалювали, що вбиває
Переможець, – зовсім відреклись
Від Юрка, що мир благословляє.
До жінок, дітей він говорив,
Бо вони не навчені вбивати.
Степ тримався кам'яних бабів,
І земля для всіх була як мати.
Не сира, притузі не сестра
І не кров'ю впоєна могила.
Не для того з нами Бог зростав,
Аби у польоті втяти крила.
Був Юрко поет, а не солдат,
А йому і досі «шиють» списа,
Що усіх настромлює підряд –
І своїх, й чужих, згори і знизу.
Він навчав живого не вбивать,
Берегти пташину і тварину.
Та коли прийшов по звіра тать,
То не пощадили і людину,
З курки та ягнятка почали,
А скінчили дітьми та жінками:
Юшить з абортаріїв, чадить
Й хтиво червоніє ліхтарями…
Й дотепер не скінчено борню,
Й досі посилаються ікони
На зміїну пащу із вогню,
На страждання світові закони.
Чубляться весь час за лошака,
Що пасеться вільно й там, де хоче.
Бетмена зробили із Юрка
І не тямлять слів його пророчих.
Адже він і вершником не був,
Бо коня любив як побратима,
І не мав нічого, окрім рими,
Але й ту за смертної години
Богові назавжди повернув.

Сестрі Надійці Полянчич

Любов — в тобі,
Бо ти — Надія.
Любов для тебе —
Ти жива!
Закони серця лише діють
Там де діла, а не слова.
Любов усюди,
Де віддача
І кожному з усіх людей,
Якщо навіть вони ледачі,
Бо сплять іще,
Вони — ніде:
І не на цьому світі з нами,
І не на тому — а в пітьмі.
Любов не десь поміж зірками,
А в хаті і за ворітьми.
Любов — з тобою
В кроці кожнім,
Якщо надія віру йме…
Ходи зі мною
В русі божім.
За руку матінка візьме —
                                 Твоя Душа.

Садок не голий, а прозорий.
Он ще трава жене зело.
А в ній від дуба, клена зорі —
Вже цього жару намело!

Душа — ясна гладінь свічада —
Не відбива думки чужі.
Не вкореняться жаль чи вада,
Коли так вільно на душі.

Це простір мрій, не порожнеча.
Потрібен для творця розгін.
Ні, від життя не йду на втечу,
А на своє хилю без змін.

Садок не голий, а прозорий.
Криницею в собі стою,
І внутрішні щасливі зорі
Кують будучину мою.

Закоростявіла лускою
Немов рибина.
Втрачаю косу, а з косою
І сила гине.

І плаваю, і захлинаюсь —
Гної напали.
Як черепаха просуваюсь
В сміття навалі.

Поголодую, щоб пристати
До бережини.
Пірну русалкою крізь ґрати
Взірців фальшивих.

І знов людиною відчую
Себе, забуту.
Аж зорі всі перелічу я,
Бо знань набуду.

В магазинах в обгортках
Гарну смерть продають.
Всі дівчата в колготках
Без спідниць — це жують.

І пристойні кобіти,
І мисткині бліді,
Розгодовані діти
І мов свічки худі.

І айтішники кволі,
Й вчені напівсліпі,
Юнаки гонорові
І поважні хлопи.

Як на голці дуріють,
А з них гроші деруть.
Ще обгортки не стліють,
Як вже, хворі, помруть.

Я все мрію, що разом
Ця отруйна їда
Раптом стухне і газом
Щезне — з вітром вода…

Будуть ломки жахливі,
Та із часом пройдуть,
І продукти правдиві
Люди жадно візьмуть.