Жмурюся з долею… Старанно
Та й осліп йду у повну ніч…
І нашорошую в незнане
Всі почуття, і кожну річ

Не обмину і не відкину.
Хоча й не відаю: задля
Чого тим бавлюся дитинно,
Змальовуючи навмання

І настовбурчуючи знаки
У вежах виспіваних слів.
Допоки наглий, грізний закид
Не вбухне доля… Грім і гнів

Немов кресало — виб’ють світло,
Щось встигну і зобачу вмить.
А решта — випотрошить вітер,
Та у сльозах моїх збіжить.

Не бачити, не знати знову,
Не мріяти, що та коли…
Лиш відчувати — до імли,
До непритомності, до скону…

Де споюється вітер і крило,
Звитяга й розкріпачене терпіння,
Не вимуштруване святе уміння
З отим, що здавна зветься «ремеслом»;

Де сходяться у розквіті яснім
Призначення із пуп’янком бажання —
Там зорі ближче і нема змагання,
Світи кружляють небом… І одні

Лише точаться пестощі заквітлі.
Там, де вдихаєш світло, не повітря…

Ніхто, либонь, не помічає
Цих славних велетнів міських,
Дверима боляче штовхають,
Хоч вхід, мов світ, лежить на них.

Шляхетний цвіт архітектури
Пішов з коріння їхніх вен,
Їх досконалої статури,
З міцної розкоші рамен.

Зійшли чиїсь надії-вежі
З оголених цих диваків.
Та мертвий мармур їх обмежив,
А то б росли впродовж віків.

Мої брати! Вас розумію…
Від пилу, чаду, від дощів
Живою думкою жалію
Та шию ніжності плащі.

Щоб повкривати ваші втрати,
Відбиті часом і людьми.
Атланти, та вам зброю й лати —
Ото б боги перемогли!

Краса б звитяжно рятувала,
А світ вшановував отих,
Яких із мармуру зрубали,
Щоб зносити усе… й усіх.

В якихось сиротинцях по світах
Живуть мої не вирощені діти.
Я уві сні поллю їх, наче квіти,
І пригорну крильми, неначе птах.

Зриваючись думками у політ,
Гасаю з ними в зорях недосяжних!
Вони ще вчать мене ковтати лід
Недолі — серця полум’ям відважним.

З тареля тріснутого їла,
Чіплялась ложкою за злам —
За зморшку цю закам’янілу
В гладеньких площах порцелян.

Немов би однієї з Парок
Це волосинка впала тут.
І передчула я, як вдарить
По карку перший її прут.

І зазирала крізь прикмети
В кривих нерівнях половин
У цю хвилясту цівку Лети,
Що утекла з небесних ринв.

Випали із серця корали —
це я Вас умить покохала,
в жменьці горобинній вогняній
зайнялась.
В сніг пішла — у осені попіл,
змерзнувши до льоду, допоки
навесні не зійде вологий
пахощів екстаз.
Із сніжинок зродяться квіти,
пагін оживе.
Як цей ніжний щем не любити! —
дожене
вашою стрімкою ходою.
Потечу я слідом водою.
Як не перейти зі сльозою
знов на одне?

Випали ці первістки болю —
крається душа самотою,
прозира очей глибиною
у новий день.
Але ще жевріють з намиста
зірвані бруньки ці іскристі
в розсипу, як в роздумі чистім,
де-не-де…
Мій вогонь дозріє плодами
і впаде до ніг,
підніматиметься роками,
скинувши гріх
гіркоти від вічної втрати.
Ллють мої корали карати
радощів з лози винограду
вже для вас всіх!

Напередодні того дива,
Яке обіцяне здавен,
Не знаю ким, та й тих імен
Вже не згадає віра сива.

Але знайдуться крихти слова,
Що не з’їдять ані птахи,
Не вкрадуть ані вороги,
Не злиже язиком корова.

Воно вже є… Воно пуска
Коріння з цівок молока,
Струмить зі сну дощем солоним…

Напередодні добрих змін
Вже не витримуєш, між стін
Йдучи від болю, як з полону.

«Любов не шукає свого».

Апостол Павло

Коли свого шукати вже несила,
Душа зненацька радість дожене,
Зростеться з нею —
Ось тобі і крила!
Від легкості не знає, що живе.

Не відчуває болю — він розбився,
Облитий перламутром, в ці драже
Дзвінких, цілющих істин… По-ко-тив-ся…

Мов ртуть зливаючись з усім,
Що сяє вже.

По лезу мрій —
І погляд втяв свій шлях.
По лезу мрій —
І гойдалкою думка.
По лезу мрій —
Западина плеча
Й дорожня,
По життю порожня сумка.

По лезу мрій
Все нишпорить душа
Пророкуванням
Із прекрасним злуки…
По лезу мрій —
І серце, тож лівша,
Не ту подасть надію,
Наче руку.

Нема зворотного зв’язку.
Є вірші-квіти — бджіл немає.
Де ніс гурмана у пилку?
Чия цікавість хоч зачхає?

Пала насіння дороге,
Одне на одне лізе вгору —
Драбинка Якова… Та й оре
Мій дух десь поза світом ген…