Ніхто, либонь, не помічає
Цих славних велетнів міських,
Дверима боляче штовхають,
Хоч вхід, мов світ, лежить на них.

Шляхетний цвіт архітектури
Пішов з коріння їхніх вен,
Їх досконалої статури,
З міцної розкоші рамен.

Зійшли чиїсь надії-вежі
З оголених цих диваків.
Та мертвий мармур їх обмежив,
А то б росли впродовж віків.

Мої брати! Вас розумію…
Від пилу, чаду, від дощів
Живою думкою жалію
Та шию ніжності плащі.

Щоб повкривати ваші втрати,
Відбиті часом і людьми.
Атланти, та вам зброю й лати —
Ото б боги перемогли!

Краса б звитяжно рятувала,
А світ вшановував отих,
Яких із мармуру зрубали,
Щоб зносити усе… й усіх.