Випали із серця корали —
це я Вас умить покохала,
в жменьці горобинній вогняній
зайнялась.
В сніг пішла — у осені попіл,
змерзнувши до льоду, допоки
навесні не зійде вологий
пахощів екстаз.
Із сніжинок зродяться квіти,
пагін оживе.
Як цей ніжний щем не любити! —
дожене
вашою стрімкою ходою.
Потечу я слідом водою.
Як не перейти зі сльозою
знов на одне?

Випали ці первістки болю —
крається душа самотою,
прозира очей глибиною
у новий день.
Але ще жевріють з намиста
зірвані бруньки ці іскристі
в розсипу, як в роздумі чистім,
де-не-де…
Мій вогонь дозріє плодами
і впаде до ніг,
підніматиметься роками,
скинувши гріх
гіркоти від вічної втрати.
Ллють мої корали карати
радощів з лози винограду
вже для вас всіх!