Чим швидше час скубе, попруги рве,
Тим більш тихішаю, знижаюся у тиску.
Здається, то не кров по жилах йде.
А мед вповільнює солодкість свого блиску.

Злипаються, німіючи, вуста
Та спрощуються рухи до насущних.
І зір гострішає, і лиш одна зі ста
Потрібна думка тче нагоду слушну.

Самотність інстолює навпаки
Відносини з оточуючим світом:
Він — час, і тому рветься геть з руки,
А я найближча і тому — відкрита.

З простягнутими квітами долонь
Пульсую мимоволі сподіванням,
Що візьмеш ти, мій світе, цей вогонь,
Яким той світ підняв зорю останню…

Літковцям у Португалію


Ще більше почорнів асфальт
Від достигання жовтолисту.
І без дощу змокріло місто
Від накопичування пальт.

Ці мешти — в них не розженусь! —
Риплять надірвано у вухах.
Птахи втрачають силу пуху,
Відходячи у чужину.

Жовтневе піднебесне скло
Від зойку їхнього здригнеться
Роздушено, й відтак проллється
В безодню страчене тепло.

Такий береться жаль…
Які нещасні люди:
Не кохані дрижать
І жебрають не любі.

У славі, у красі,
Та бідні незаконно.
І майже-майже всі
Навіть живі умовно.

Я ж маю тільки спів,
А мало не графиня —
Прокинулась від снів,
Хоча й на горошині.

І крізь світів поля
У пишнім ореолі
Мені болить Земля —
Ця горошина болю.

По смітниках, у звалищах міських
Дорогоцінні підбираю перли —
Оті слова, які ще не померли
В зникаючих віршах розмов людських.

На смітниках, де місце знайдуть всі,
У товариство вишуканих дожів
Мене візьмуть онєгіни й гавроші,
Дядьки убогі, голуби та пси.

На смітнику ще — кожен день новий:
Летять порвані клапті гірких істин,
Чиєсь натхнення склом розбитим блисне!
Поріжу очі у тремтінні вій…

По смітниках, по вулицях, містах,
Де розкошують жебраки-поети,
Палкої думки віражують злети,
Залишивши цей сморід, біль і жах.

Втікають хвилини від мене,
Коли насувається вірш.
Пишу в модуляціях тиш.
Здається, навколо зелений
І, мабуть, дитячий ще час…
Але, як почнеш озиратись,
Турбується втома як мати
І вже позіхаєш щораз…

Випав сніг з порваних
Клаптиків паперу —
Віршів білотканих
Чорнові химери.

Випав аж у гору
Мрій із білоцвіту,
Та струмочки голі
Розбіглися світом.

Випав та й розтанув
У цукровій хвилі,
Щоб його фонтаном
Солодощів вкрило.

Випав та й жертовно
Допалав у грубі,
Щоби молитовно
Ним зігрілись губи.

Як постаріє
Уся моя печаль,
Її розвію
Мов порох по плечах,
Мов зерна всеньких
Банькатих яблук, груш —
Моїх єсеїв,
Понівечених душ.
Мов помаранчі зів’ялений ефір…
Я вже не плачу,
А проливаю Стир.
Хай плескіт болю
Прозоріше пливе
І з перегною
Зростає лиш живе.

Я була на дивному базарі —
Без грошей, купівлі й продавців.
Там бриніло золото хазарське
Й затишок персидських килимів,
Прянощів сухі фонтани били
Між тонких китайських порцелян…
Я чомусь, не знаю, задивилась
На подружжя втомлених селян,
Що собі люстерко вибирало.
Щось мене штовхнуло у нього
Зазирнути поспіхом — ого!
Я була не вдягнута! Чимало
Тут тканин шовкових та спідниць,
Царських балдахінів, для дівиць
Модних суконь… Я ж то пам’ятала,
Що за все душею платять тут.
Так я міркувала і ховалась
За великим глеком. Коли чуть! —
Глек заговорив, і я злякалась,
Відсахнулась вбік, а там — накидка
Полотняна — узялась нізвідки.
Я її із радістю вдягла
Й раптом… опритомніла удома.
Коло ліжка скинула сірому,
Але спати більше не могла.
Бо вона зі споду до нестями
Сяяла всіма тими скарбами…

1
Я ледве зігріваюсь біля себе…
Яке холодне тіло.
Як не вірять
Клітини в його храмові вогні…
І шкіра зірвана місцями на мені…

2
Немов до сповіді іду
У рідну мову
І хліб небесний відшукаю в ній:
Не в «калиновій» і не «золотій» —
Як дихання чуткій першооснові.

3
Однакова жага — носити «шапку»
Живих думок (з олією світильник)
І в темряві кошлатій відчувати
Вагітну світлом
Місячну кульбабку…

4
Як соромно гріх відчаю росте…
Його неголене обличчя
Дратує колючками твою ніжність,
Твердішає
І перегаром тхне.

5
Крижина болю живиться душею
І меншає зі мною у траншеї
Передової…Нанівець зійду…
Та ні, знов житиму —
На чергову біду?