Ти флейтою серед людей була…
Перекладала в звуки Сад Небесний…
О Юленько, о флейтонько чудесна!
В твоїх устах така краса зросла,
Що в наших душах — пам’яті оркестрах —
Завжди, завжди звучатиме вона…
Грудень 2016 р.
Коли конюшина вкриває безмежні поля,
Втікаючи за небокрай, скільки око сягає,
Тоді найсуворіший лицар лишає коня,
І раптом із рук його меч-побратим вислизає.
Тоді не до битв у Горденії милій моїй.
Закине науку і сонця позбавлений книжник.
Усі поспішають в поля і на луки мерщій,
Щоб душу занурити в пахощі ніжні…
В моїй Горденії літо,
Літо знов настає!
І конюшини квіти —
Це все, що в горденців є.
Тьмяніють коштовності, вплетені в сукні красунь,
І замкові вежі — мов купа брудного каміння,
Бо квітка любові, яку я крізь смерті несу,
Ніколи не в’яне, вона — це моє воскресіння!
Тому і лишає обвітрений лицар коня,
Бо квітку надії топтати — вбивати себе же.
Коли конюшина вкриває безкрайні поля,
Вона наші душі лікує безмежні…
В моїй Горденії літо,
Літо знов настає!
І конюшини квіти —
Це все, що в горденців є.
І падає лицар беззбройний на білий сувій,
Який розгорнула Природа в буянні духмянім.
Поранений ліг в конюшину дитячих надій
І тихо шепоче він щире і затишне «мамо».
А потім підвівся омитий солодким дощем
Із образів дивних і звуків лункого спінета…
І плескали диву горденці, кричали «Іще!»
Не мертвому лицарю, а живому поету.
В моїй Горденії літо,
Літо знов настає!
І конюшини квіти —
Це все, що в горденців є.
2017
Час брехні — мертвий час.
Маски обличчя вбивають щораз.
Неживе і масне
В гримі удаваних функцій пливе
По життю без життя
Це отруйне сміття.
Правду годі знайти
На екранах буття.
Озирнись —
Чи не брешеш сам:
Де колись
Височів твій храм,
Пустка, стерня чи метушня
Штучних турбот штучного дня.
А твій живий голос чи зойк
В хорі чужих бажань
Замовк.
Що в тобі — те й в мені.
Я твоє дзеркало, хочеш чи ні.
Де тепло твоїх рук?
Чемно і холодно. Свято розлук
З найдорожчим твоїм.
Храм змінили на дім
І святкують комфорт, а не щастя у нім.
Зажирів
Хід твоїх думок.
Бунтарів
Виїдає смог
Битих шляхів і годівниць,
Платних посад добровільних в’язниць.
Якщо довкіл бруд, лихварі —
Значить по вуха ти
В цій грі.
Не тікай
У примарність слів.
Не рубай
Змієвих голів:
Важко зійти з кола брехні
І не брехати більше собі.
Проігноруй цю чорну діру
І подолаєш
Гру!
2017
Роботу роблю.
Їжу їм.
Танок танцюю.
Це не тавтологія,
А спосіб існування:
Без мети,
Без страждань,
Без страху.
Це єдиний вид життєдіяльності
(духовно-фізичного метаболізму)
Залишатися живим —
Тобто вільним.
Іноді мене огортає
Нав’язане ще з дитинства
Питання сенсу життя…
І тоді, танцюючи,
Я починаю мимоволі
Справляти враження;
Будучи на роботі,
Я саме перебуваю на роботі,
А не роблю;
Вкладаючи їжу до рота,
Я вкладаю й вкладаю
І не можу насититись,
Бо не просто їм їжу,
А їм з метою отримати задоволення —
Зваблюю шлунок
Все більшими й смачнішими
Перспективами…
Після ось такого способу існування,
А насправді хворобливого хапання
За сенс життя будь-якими засобами,
Я починаю перейматися
Власною зовнішністю;
Мене обсідають стреси на роботі
У вигляді неадекватних начальників;
Я отруюю організм надміром
Продуктів харчування
Й так званими допінгами —
В наявності повнісінька
Залежність,
Хворобливість,
Непевність.
Одне слово, депресія —
Боже! Я не при собі,
А при якійсь
Затоксиченій істеричці
Зі снами-жахами
Й нульовою енергетикою.
Та коли мені набридає
Це жалюгідне плазування —
Уперед! Назустріч смерті! —
Коли я все більше й більше
Бачу навколо себе
Ходячі шлунки,
Маніакальних сплячих красунь,
Роздуті послужні списки,
Які — о жах! —
Навчають своїх рідних дітей
Бути схожими на них, —
Я перестаю їсти,
Припиняю бути на роботі,
Навіть будь-як рухатися…
І — хапаюсь за роботу,
Як за рятівний круг,
Пірнаючи в його буцімто
Порожню середину,
А насправді в концентроване
Коло зосередження на самому процесі,
А не на результаті.
І тоді раптом помічаю, що я
Роботу роблю,
Їжу їм,
А танок танцюю.
Без мети,
Без страждань,
Без страху.
Тобто — люблю любити.
І поступово, трохи із запізненням
Як осяяння «вибухає» мета:
Народжується наднова —
Зірка мого нескінченного,
Безсмертного,
Дивовижного
Життя.
2016
Є Господь Бог,
а є Всевишній.
Бог все ділить,
щоб більше заплутати,
бо йому потрібні
невігласи грішні —
таж в раби-мішені,
він легко поцілить.
Дорослі припнуті
до дуалізму
не ланцюгами,
а штампами мислення:
чорне і біле,
бруд і білизна,
церква і ринок,
воля і тиснення.
Тому в храмах Бог,
а Всевишній — усюди.
А діти — блаженні:
ще не навчені мислити
по-божому… лю́дському…
Ми ж навіжені,
якщо дітей
штовхаємо схибити,
поцупивши фарби життя
в них з дитинства ще
заради принципів
чорно-білого марення.
Та саме воно
виправдовує знищення
всього, що не вклалося
в боже уявлення.
А у Отця —
Всевишнього нашого –
Все дуже цілісне,
все різним кольором.
Вийди з тюрми —
з койко-місцем, з парашею.
Досить уже
почуватися бройлером!
Вчись не мислити,
а усвідомлювати.
Не збирай інформації,
а випробовуй її —
власним досвідом,
власною втомою.
Небо й земля від нині -
знову твої!
2016
Які дощі! Які дощі!
Щодня змокаємо до нитки.
Тих ниточок вже тисячі…
Давай сплетемо з них повітку
І жити будемо у ній,
Як діви, як христи прийдешні.
Це чистий зруб у колі мрій.
Усе своє, усе безмежне:
І ліс, і річка, і плющі,
І запашне повітря з квітів…
Які дощі! Які дощі!
І ми крізь тіло ними вмиті
І простодушні, як малі,
З великими очима серця.
Тут наше місце на землі,
І з нього божа сила ллється.
Нарешті, є куди прийти
Перепочити і зігритись.
І завітає той сюди,
Хто не бажа зі злом миритись.
Тут рівні всі, товариші,
Братерство квітне незів'яле.
Які дощі, які дощі
Рятують людство занепале.
Люблю я протяги –
Душа від них радіє,
Очищується, дихає, цвіте.
Бо свіжість вітру насінинами повніє:
Якесь хороше у душі та й проросте.
А за душею загартовується й тіло
І вже не хоче їсти мертве і масне.
Душа ж дитинна!
Найдобрішому – зраділа.
А все погане
Буйний вітер відверне.
Ой душе-маківко!
Простий дороговказе…
Простий, бо не мудрує: «Як?... кому?»
Простий, бо не додумаємось зразу
Спитати в серця
І довіритись йому.
О невибаглива!
Як перша тиха думка.
Вітри, вітри –
То струни нашим голосам.
Не кумкай зайвого,
Душі за зиск не хрумкай…
Вона ж не сало з часником,
Не ковбаса…
Так і бува…
Марі в болоті підкорились.
Спочатку зжерли свої душі, глитаї,
Тепер твою жують…
Біжи від них, провітрись.
Дружи з душею,
Поринай в її раї…
Не тямлю сорому –
Він в жирних плямах бруду:
Бо душу вибрала – незаймане ягня.
Не тямлю відчаю,
Не лізу в перегуди.
Ягня – захищене,
Не лев і не свиня.
Ягня міцніє!
Не вбивай його в зневірі.
Воно під наглядом із неба.
Придивись:
Нема середнього чогось,
На злого звіра
Осел нещасний перетвориться колись.
Або ягня –
Або хижак!
Не вір про долю.
Або – або…
І вітер, вітер, далебі!
Люблю я протяги.
Адже не знає болю
Храм тіла чистого,
Хвороби не неволять.
Люблю я протяги!
І ти їх полюби!
Лежала маленька дівчинка у лікарні,
Під ранок пісялася уві сні, з відча́ю.
Її сварили старі нелагідні пані –
Таж п’ятирічної хворої співпалатчани.
Матраца смугастого догори вивертали,
Ганьбили усмак, ніби вона навмисно.
Більше місяця доня не бачила мами
І наодинці співала мамину пісню.
Вкраїнську пісню «На камені ноги мию»…
Тим часом ніжки її і все тіло далі
Облягала нагла короста – по шию.
Потім і голову на́лисо обкарнали.
Та вперто вставала мала в уяві на камінь
І мила, як в пісні отій, заплямовані ноги,
І слухали дівчинку добрі заплакані няні,
А ще – розіп'яті людською зневірою боги.
В Росії, на Півночі – західної співала,
По-дитячи спотворюючи: «Навкруг мене чирі сиплять»…
Її розуміли хіба що імла з Біломорканалу
Та дух Петра Калнишевського, досі не зниклий.
Бавилась з хворими дітьми, тримала в роті
Якомога довше від мами гостинчик хороший.
Санітарка зітхала: «Не все одразу, залиш на потім»…
Бо закінчувались батьками доручені гроші.
Випробовували на малій усілякі мастила,
Та нічого із того, на жаль, не допомагало.
Феєрична уява та гри зачарована сила
Українку маленьку в поета, либонь, формували.
На честь кого була названа – дівчинка знала,
Як і знала, що мусила сильною стати, як Леся…
Але боги, її слухачі, назавжди вкарбували
У душі п’ятирічної страдниці радощів десять,
Наче божих заповідей, та тільки новітніх:
«Будь собою, Радій, Народжуй, Про головне говори,
Вільно дихай, Працюй натхненно, Думай про вічне,
Виокремлюй хороше, Роби подарунки, Люби».
А коли вже час настав вертати додому,
Здивувалось дівча – бо ціла, усенька лікарня
Проводжати вийшла її, якусь сірому,
Голомозу, паршиву, у бабиній хустці шикарній.
Одинадцяту заповідь ніби являло собою
Це маленьке, незграбне створіння, та все ж не потворне, –
Одинадцяту, котра виявилась головною:
«Будь здоровим в усьому – фізично, психічно й духовно».