Коли конюшина вкриває безмежні поля,
Втікаючи за небокрай, скільки око сягає,
Тоді найсуворіший лицар лишає коня,
І раптом із рук його меч-побратим вислизає.
Тоді не до битв у Горденії милій моїй.
Закине науку і сонця позбавлений книжник.
Усі поспішають в поля і на луки мерщій,
Щоб душу занурити в пахощі ніжні…

                  В моїй Горденії літо,
                  Літо знов настає!
                  І конюшини квіти —
                  Це все, що в горденців є.

Тьмяніють коштовності, вплетені в сукні красунь,
І замкові вежі — мов купа брудного каміння,
Бо квітка любові, яку я крізь смерті несу,
Ніколи не в’яне, вона — це моє воскресіння!
Тому і лишає обвітрений лицар коня,
Бо квітку надії топтати — вбивати себе же.
Коли конюшина вкриває безкрайні поля,
Вона наші душі лікує безмежні…
                 
                  В моїй Горденії літо,
                  Літо знов настає!
                  І конюшини квіти —
                  Це все, що в горденців є.

І падає лицар беззбройний на білий сувій,
Який розгорнула Природа в буянні духмянім.
Поранений ліг в конюшину дитячих надій
І тихо шепоче він щире і затишне «мамо».
А потім підвівся омитий солодким дощем
Із образів дивних і звуків лункого спінета…
І плескали диву горденці, кричали «Іще!»
Не мертвому лицарю, а живому поету.

                  В моїй Горденії літо,
                  Літо знов настає!
                  І конюшини квіти —
                  Це все, що в горденців є.

2017