Чим швидше час скубе, попруги рве,
Тим більш тихішаю, знижаюся у тиску.
Здається, то не кров по жилах йде.
А мед вповільнює солодкість свого блиску.

Злипаються, німіючи, вуста
Та спрощуються рухи до насущних.
І зір гострішає, і лиш одна зі ста
Потрібна думка тче нагоду слушну.

Самотність інстолює навпаки
Відносини з оточуючим світом:
Він — час, і тому рветься геть з руки,
А я найближча і тому — відкрита.

З простягнутими квітами долонь
Пульсую мимоволі сподіванням,
Що візьмеш ти, мій світе, цей вогонь,
Яким той світ підняв зорю останню…