Нишком цьомаю аркуш рядків
Та ізнову листа надсилаю,
І, відкривши духи Ваші злі,
Їхній солодко-звабливий хміль,
Я одразу же бачу тоді
Ці пташині чорнісінькі зграї,
Що на південь з флакона летять,
Із флакона «Nuit de Noёl».
            Незабаром весна. І Венеції струни казкові
            Розспівають Ваш сум, розтанцюють журбу і печаль,
            Посвітлішають Ваші гріхи і блакитні помилки. Ніколи
            Навесні не шкодуйте цілунків, коли зацвітає мигдаль.

Не хвилюйтесь за мене, мій друже.
Я змерзла, безрадісна птиця.
Мій господар — шарманщик лихий —
Мене змушує скрізь танцювать.
Витягаючи щастя квитки,
Зазираю я в страдницькі лиця,
І під вічне нидіння шарманки
Як, Господи, хочеться спать!
            Незабаром весна. Сонце висушить підле болото,
            І у полі розквітнуть кульбаби, фіалки і сни…
            Але нам із шарманкою, змоклим і хворим достоту,
            Не доплакати вже, не дожити, либонь, до весни.

Нишком цьомаю аркуш рядків
Та ізнову листа надсилаю.
Ви не сердьтесь за прикрий кінець
І за слів моїх болісний хміль.
Це усе через Ваші духи,
Через чорні думки, наче зграї,
Що на південь з флакона летять,
Із флакона «Nuit de Noёl».

1925
Берлін

Насмішнице моя, мій хлопчику руденький,
Мій ніжний ворог, мій нещадний друг!
Я так кохаю пальчик Ваш вузенький,
Каблучку місячну і кисті білих рук.

Очей принадливих дві найсолодших страти,
Красу цих вустоньок — розпутних ненажер,
І в моє серденько націлені гармати,
Мій грішний янголе з «Фолі Бержер».

О, скільки впертості і хитрощів так званих,
Аби від мене приховати почуття,
Що щойно народилося між нами,
Неначе золоте і радісне дитя.

Любов сильніша. Тож — безглузда Ваша втеча.
Любов — це тиск в сто тисяч атмосфер,
Як не ховайся, як не заперечуй,
Мій грішний янголе з «Фолі Бержер».

1934
Париж

Інні Л.

Я в захваті від Вас. Ви добрий ангел мій,
Старих скульптурних форм божественний ґатунок,
У імені хоч присмак і гіркий —
За хлороформ солодший поцілунок.

О, як бракує слів, ласкавості щораз!
Який поет намріяв Ваші ноги?!
Ці безкінечні довгі дві дороги
В далекий зачарований Дамаск…

А вустонька оті, без доброти, на жаль?..
Хто в погляд вклав химерну недбайливість,
Хто загасив навічно Вашу ніжність.
Хто запалив в очах у Вас печаль?

Ви смолоскип, укинутий в пітьму.
Крізь долі і віки непевно бачу лиця…
Юрбу.. і вогнище… Я стратив Вас, Царице.
Я стратив Вас… та не віддав йому!

1923
Берлін

Я кохаю Вас тепло й замислено.
Ви на мене свій хрестик вдягли…
Так лише наречених нездійснених
І кохають — бо ті вже пішли.

І за віщо Вас кличуть Джокондою?
Це так грубо, на думку мою.
Більше в Вас аскетизму іконного
З-за широких очей, що люблю.

В Вас «Царицю Небесну» вбачаю я,
Богородицю волзьких скитів,
Всіх скорботних Ви радість та чаяння
Наших руських дрімучих лісів.

І кохання своє наче з храму я
Як ту свічку дбайливо несу.
Не словами себе я порадую —
У мовчання сховаю сльозу.

Боже збав, в нетерпінні розчавити
Наш крихкий, несміливий роман.
Ваша зовнішність хай захищає Вас
Від кохання, від мене, від ран.

1920–1921
Константинополь

От і все. Панахиду скінчено.
Б’є у дзвони обідній час.
В ці тортури, як в жало відчаю,
Поринаю в останній раз.

Ниткувате кадіння ладаном,
Неоплаканих сліз клубок —
Зрозуміло усе й розгадано.
Ці рядки — почуттям вінок.

Що тобі побажати? Милого?
Чи то щастя для двох персон?
Або швидко забути винного,
Що спинив твій солодкий сон?

Він осліп, як від чарів сонячних.
Помирати лишили його.
Ти не сердься за жест безпомічний
Докричати до серця твого.

Я кохання твоє, мов квіточку,
Закладу між старі книжки.
Час невдовзі зітре цю міточку.
Все зітре його лик важкий.

Прощавай же, моя тягнибідо,
Моїх гір неземна краса.
Ти тепер нешкідлива нібито,
Він тебе докохає сам.

1921
Бессарабія

Червонію за Вас! Мені прикро і лячно.
Я і досі не вірю в безглуздість оцю,
Що з принцеси натхненної так необачно
Перекинулись Ви на безмовну вівцю!

Як він Вас покалічив! Упертий, нестерпний
Як «пристойно» підстриг пелюстки Ваших мрій!
Що ж лишилось від Вас, Ваших жартів дотепних,
Ваших милих дивацтв, заповзятих надій!

Він Вас так знеособив! В безрадісний колір
Перемазав усі Ваші щирі думки.
Як зів’яли слова, вмить позбавлені волі! —
Ваші зважливі «Ні», Ваші «так» боязкі.

Це печально до сліз, і, на жаль, сміховинно,
Що з «Троянди богів» — то не жарти якісь! —
Цей ласкавий кретин просто зварить повидло,
Закоркує і взимку потрошечку з’їсть.

Одного він не знає: чим сон буде важчим,
Тим гостріше пробудження від небуття.
Я хрещу Вашу сіру буденність пропащу
І у вічі цілую тихеньке ім’я.

1920
Константинополь

Ви недовго моєю були Коломбіною,
Бо з’явивсь представник підприємства Одоль.
До свого королівства, тупого й амбітного,
Вас назавжди увозить трефовий король.

Зрозуміло — П’єро не присяжний повірений,
Він бурлака закоханий, бідний шлапак,
Адже з пісні його навіть дуже вже стриманий
Не пошиєш, на жаль, горностаєвий сак.

А трефовий король — чоловік зі становищем.
Недалекий, щоправда, проте багатій.
Добре вихований, навіть гарний, до того ще
Він додержує слова, не жлоб, не бабій.

В нього десь під Тифлісом маєток, подейкують.
Ну а втім, що із цього — це часто бува.
Головне ж, все життя проспівавши, для декого
Діамантів не мати, ні е́спрі з боа.

А от так… Треба бути, мабуть, Коломбіною.
Прощавайте! Блискуче зіграли Ви роль.
Я ж — співатиму біль з маячнею нестримною.
Ну а Вас заспокоїть трефовий король.

1918 (?)

Ми читаєм Шніцлера. Маримо маркизами.
З мамою проводимо осінь в Туапсе.
Дівчинка зі звичками, дівчинка з «сюрпризами»,
Дівчинка не «абияк». Й це іще не все!

Нас не розуміють, ні, лиш повчають. Зрештою
Всюди утискають нас і «малою» звуть.
І хоча ми мамою майже не розпещені,
Ми свого добитися вміємо, мабуть!

Через нас мордуються інші дуже часто. Ось
Влітку в Євпаторії був такий момент:
Випив грам цикорію Вольдемар нещасний, хоч
Він іще в гімназії — мало не студент.

Коротенькі платтячка викликають пристрасті,
Сварки до істерики з бонною й з мама́.
Бонни ці покірливі — сволоцюги рідкісні.
Як чума! — рятунку від таких нема.

Вічні неприємності. Ласощів позбавили!
Від хвоста огидного ниє голова.
Що це за традиція? Дурноваті правила.
Ще й кузен, мерзотник, квітку пришива!

Бонна переслідує цілий день, як марево.
Ходиш, мов по ниточці — що це за життя!..
Ах, дівчатко з примхами, як я співчуваю Вам,
Як я розумію Вас, та, на жаль, лиш я!

Не забудьте це тихе кладовище, друже мій,
Де душі Вашій, бально-блідій,
Уготоване місце нейтральне між душами
І останній астральний покій.

Кришталеві відправи там звуть величальними,
Щоб нікому в цю ніч не спалось.
Після дзвону церков, мов акорду фінального,
Тихо сходить до мертвих Христос.

Там в любов розцвіте наша зустріч зіпсована,
А в заручини — клятва сердець.
І молитвою щирою і повнокровною
Зазвучить цей безглуздий кінець.

Там свічки Ваші стануть свічками вінчальними.
Це мої поховальні вогні.
В кришталевих відправах піснями прощальними
Звеселяться птахи навесні.

Пий, моя дівчинко, пий, моя доленько,
Це поганеньке вино.
Ми дуже схожі — ми вбогі і втомлені,
Щастя обом не дано.

Нас обманули, брехнею обплутали,
З нас вимагали чуття…
Хитро й підступно, так тонко заплутали,
Та не дали забуття!

Пий, моя дівчинко, пий, моя доленько,
Це поганеньке вино.
Ми дуже схожі — ми вбогі і втомлені,
Щастя обом не дано.

Випили нас, як вино із бокалів —
Світлих тебе і мене.
Ось чому пісні мої із печалі,
Ось чому ми як одне.

Пий, моя дівчинко, пий, моя доленько,
Це поганеньке вино.
Ми дуже схожі — ми вбогі і втомлені,
Щастя обом не дано.

Душі в нас, як рукавички, поношені,
Нам слід мовчати весь час!
В ліжко велике рукою безбожною
Вкинуто, вчавлено нас.

Пий, моя дівчинко, пий, моя доленько,
Це поганеньке вино.
Ми дуже схожі — ми вбогі і втомлені,
Щастя обом не дано.