Червонію за Вас! Мені прикро і лячно.
Я і досі не вірю в безглуздість оцю,
Що з принцеси натхненної так необачно
Перекинулись Ви на безмовну вівцю!

Як він Вас покалічив! Упертий, нестерпний
Як «пристойно» підстриг пелюстки Ваших мрій!
Що ж лишилось від Вас, Ваших жартів дотепних,
Ваших милих дивацтв, заповзятих надій!

Він Вас так знеособив! В безрадісний колір
Перемазав усі Ваші щирі думки.
Як зів’яли слова, вмить позбавлені волі! —
Ваші зважливі «Ні», Ваші «так» боязкі.

Це печально до сліз, і, на жаль, сміховинно,
Що з «Троянди богів» — то не жарти якісь! —
Цей ласкавий кретин просто зварить повидло,
Закоркує і взимку потрошечку з’їсть.

Одного він не знає: чим сон буде важчим,
Тим гостріше пробудження від небуття.
Я хрещу Вашу сіру буденність пропащу
І у вічі цілую тихеньке ім’я.

1920
Константинополь