Першим людям Адаму та Єві

Скрипонька скрипоче: «Ле хаїм…»^[1]
Пейси розів’ю і розіллю
Тугу за прапращуром моїм,
Сум по каменярнях застелю.

Хай кирпатий ніс і тори стос
Не читала — жодного рядка,
Ти Рахіллю в талії від ос,
Ти в плечах Ребеккою струнка.

Борошно і глину, прах і сіль
Брали руки й пестили вуста,
З Євиних завітних породіль
Рід людей іще не перестав.

Най вже доля інша і земля,
Нарід інший береже твій дім,
У танку барвистого життя
Першим починає «Ле хаїм»…

Скрипонька скрипоче до левад,
Пейси поховалися у бриль.
Я плечем Ребекки повела —
Затягнула талію Рахіль…

Вчащаю до Михайлівського парку.
Йдеш поряд, мовчазний ідальго мій.
Лікуюсь снігом, потай їм на згадку
Про чисті надра вистелених мрій.

Я знаю, ти приховуєш бажання,
Тебе печуть вуста мої бліді,
Ти знову, не дійшовши до зізнання,
Звернув на зледенілі сході ті…

Не допоможе й на горі альтанка,
Притрушуючи ніжним снігом нас.
Смокчу рядок проникливої танки
Та мерзну до нестями і цей раз…

Минаємо людей, собак, дерева…
Знов Володимир із хрестом нагнав…
Люблю твоє гнучке мовчання лева
Перед слабким, довірливим ягням…

І не барись — ти завше вічний дервіш
З сомнамбулічним спалахом очей…

Василь Стус

З сомнамбулічним спалахом очей
Чвалаю світом, світ чвалає мною.
За круглим його, глобусним плечем
Кінця не видно. Тільки світ — горою.
Іду на джомолунгму… Світ зімлів
Та чеберяє ніжками моїми,
Як той малюк, що край землі присів
З сомнамбулічними очима неземними.

Птах щастя догори піднявсь.
Що там угорі, мій орлане?
Лиш пух пір’їн-хмарок зоставсь
Й слід на душі, яку таранив.

Яку крильми штовхав та ніс
Немов на бойові висоти.
У серце дзьобнув — чистих сліз
Зачервоніли бубки глоду.

Думки лихії відганяв,
Зривав на голову дощиська.
І всю мене в мені відняв —
Ударив здалека і зблизька.

Де ти, ікаре вправний мій?
Де я? — хоч запили відльотом…
Я вже не пхаюсь на пробій,
Не скиглю, не корю зісподу.

У шкаралупі сподівань
Твоїм яєчком ся тріскаю.
Іще не чую коливань
Від крил, яких іще не маю.

Вирячила очі, щоб не плакати.
Щоб стояти — шпагу проковтну.
У лиху годину зла і злагоди
З ним — протест маленький, але втну.

Припиню, нарешті, поспішати
В мішанині ліктів й кулачин,
Щоб вслухатись пильно і вражатись,
Як до нас говорить далечінь.

Натовп мене викине на берег,
Закипить, відкотиться назад.
Спінивши на хвилях дикий вереск.
Затамую подив… і роса

Відімкне осліплі мої очі,
Що вертати до людей не схочу…

З провалля відчаю, з намулистих кілків,
Пручаючись, повзу немов маленька,
Приходячи до тями завдяки
Наївним молитовним відсебенькам.

Вони освітлюють обличчя золотим
Пульсуючим дрібненьким ластовинням.
Уїдливий розчарування дим
Рідішає від їхнього світіння.

Тож — я жива, та й годі ще хотіти!
Навшпиньках радості ношу оце життя.
У белькотінні Богу молодіти
Навчила Пеппі мрійлива моя.

У сповіді без компромісів Жанна…
Та на шляху свободи тиха манна.

Якби ти знав, де зараз путь моя…
Замерзла, хвора бідкаюсь по світу.
Здається примхою любов твоя здаля,
Коли поблизу — жодного привіту.

Що знаєш ти, улюбленцю богів,
Про боротьбу за сенс, за існування…
Хоч ладна посміхатися, поготів
Забути всі свої поневіряння.

Облиш, юначе, вибрики дурні.
Мене вже тут нема…вже небагато…
Зігріюсь тілом — тільки у юрмі.
За випадкового загину брата.

Як сумно, Господи! Розрадь.
Не можу дати собі ради.
Лишилося хвилин зо п’ять
До зради вірі — заридати.

Зайнялось в грудях — не дихнеш.
Заціпило на піврозмові.
Не відсахнешся, не заснеш —
Чурбак… і думи чурбакові.

Молюся: «Господи, спини
Мою гризоту недолугу».
Я за півкроку до вини,
За п’ять секунд-застуд до хуґи.

Як гірко, Господи! Хула
Чадить на мене непритомну,
Сірник допоки допала
Моїм стражданням невимовним.

«Люблю бескорыстно и безответно —
как и полагается любить. И — может быть —
даже безнадежно, ибо: увижу ли еще когда?
Люди, когда безнадежно — перестают любить».

Марина Цвєтаєва

Вже сніг не той — непевний, полохливий.
Приліг на мить пухким шматком весни.
Вже я люблю спокійно, в повну силу —
Тотальним монолітом борозни…

Без будь-яких шпаринок для одвіту,
Без сподівань сумнівних та брудних
Таємних закапелків неофіта:
Нестримних дій й сліпих бажань нудних…

Спливаю ширше — річищем без солі
Запеклих сліз, спітнілих хтивих мрій…
Не залишаючи ані кивка по со́бі.

Райдуга стояла
Однокрилою,
Мрії всіх плекала
В квітах зливою.

І мазком єдиним
Пролягла в буття,
Смерті всі спинила
В лінії життя.

Навкруги затемнень,
Сонця навздогін
Синьо-жовту… зелень
Ткала поміж линв

З током, колючками
Й простирадлами,
З ґратами, пташками
Й зорепадами.

Подиву петарда!
Небосхилами
Запалали фарби
Смолоскипами.