Туманію
Разом з небом.
Ніц не вдію.
Ніц не треба.

Дриглі стеляться
Загуслі.
Потопає стеля…
в хустці

На очицях —
Доля править.
Не бариться.
Не лукавить.

Пара з рота.
Слово зрідка.
Холод… сльота…
Ніц не видко.

Та я бачу
Крізь ту мряку
Свою вдачу
Та подяку

Туманові,
Що сповив мя…
Перед боєм
Долю видно…

До феєрверків призвичаїлась столиця.
Розстріляного неба не шкода
Глухому міщанинові, спада
Салютна, марна, з-під химер копиця,
Та квітка щастя до землі не доліта,

Бо не на небі, а в серцях її коріння,
І ним закохані латають небо синє.

«Яничаре, зізнайся!
Хоч на пласі, в останнє…
За що матір запродав,
Чом паплюжиш ці ниви,
З грона рідного чавиш
Кров козацьку, святую?
Навіть твій оселедець
Перекинувсь на гада
Та й шипить тобі в очі,
Зазирає: «Зізнайся!»
Ти дрижиш, ти волаєш —
Лише з остраху смерті.
Так, сокира не збреше,
Коли враз неправдивий
Твій язик вмить зрубає
Попід корінь — під шию.
Але знай, ще по тому
Й смерть не збреше, не змовчить,
Розповість все у спосіб
Несподіваний, дивний»…

Так до сина до свого
Промовляла країна,
Біля тину на зрубі
Трьохсотлітнього дуба,
Колисавши, плекавши
Голівоньку зрадливу
Яничарка-сина:
«Тож дивись — ще не пізно!»

Та у відповідь рветься
З грудей його широких
Дикий лемент та ницість
Зрадника й боягуза.

І сокира відбила
Звук останньої миті!
Поки груди ще пнулись —
Голова покотилась
Та повстала під тином
На обрубку. І правда
Розімкнула очиці
І вуста розчепила…

Поки тіло здригалось.
Навсібіч рачкувало,
Голова каяття.
Мов молитву, складала.
Оселедець посивів,
«Перетнувши» обличчя
Наче блискавка — навпіл…
І вкраїнець поснув…

Наснилось мені озеро вина,
Чи то вини — червоної, терпкої…
Там захід сонця вирина й пірна
Одною вогняною головою.

Там лебеді чи ангелі святі
Позадирали шиями надії.
Немов по склу-рубіну, по воді
Чернецтво походжа помолоділе.

А скрізь по берегах, мов воротах,
Воротарі-богатирі повстали,
І бідний спраглий люд блага, пита,
Давсь суддям непідкупним на поталу.

А судді велетенські коряки
Занурюють у це вино черлене
Та ллють згори… І простяга чашки
Народ, і промовля щось незбагненне…

А я вина не хочу та й вини,
Щоб не впиватись страхом, як вони.

Зелено зблиснула зоря
В куточках ока, віях-веслах!
І я принишкла від знання,
Що в світі десь весна воскресла.

І я за бескидами слів
Пелюстку знесла, мов яєчко
Пасхальне, що вже недалечко
Червоно котиться зі снів.

Зітхнула синьо далечінь —
Задерся вгору неба сволок.
І десь узявся білий голуб
І на весь світ замаячив.

Марії Василівні Гвоздецькій

Дими летять у перспективну синь
З земних черев неволі й бідування.
Летять по небу мріям навздогін,
У мерзлих хмарах, вітру коливаннях.

Дими летять у банях осяйних
Світила-сонця й місяця свічада.
Відкрився степ неораний для тих,
Хто воскреса із попелу і чаду.

Дими летять й коли довкола сплять
Усі усюди… й жоден не озветься
На фіміам Джорданового серця.
Дими летять… Дивись —
Дими летять!

Коли я перекинусь на стару
Пожовклу вербу в корчах вузловатих,
Звірки до мене прийдуть волохаті
Почухатися в трісках, об кору.

Поважне птаство вигадає дім
Собі на рясних вітах гойдалкових
Та здійме добрий галас, але ним
Заслухаюсь у мріях світанкових.

У різьбленому зморшками чолі.
Знайдуть комашки схованку й пенати,
Аби не лоскотали мя завзято…
Нехай гризуть і ссуть мене, чом ні?

Хай навіть копне коник молодий,
Відтискуючи в стовбурі підкову.
Хай лине спів на вітах гойдалкових!
Хай лишить руно овен золотий!

Тоді вже я розквітну, підіймусь,
Зеленим листям обійму родину —
Городину мою, мою тварину,
Якій я і старою знадоблюсь.