Я себе запрото́рила у далеке вигнання,
Бо відчула міжзо́ряних терезів коливання,
Та не в бі́к добра, на жаль, хитну́лася чаша…
Зло посі́ло тронні зали і нака́зами ка́же.
Тільки при́мус і кри́к та у божницях облуда.
Зло у сі́м’ї зазирнуло — і заплу́тались лю́ди.
Королева недарма́ ма́є силу таємну,
Розчиняти біль і жа́х, живучи безіменно.
Свого імені позбутися і знатного роду –
Це́ стати і очима, і вухами народу.
Ледь почую стогін серця, чиєсь побивання —
Поспішаю я туди — у добровільне вигнання.
Хоч мене не впізнаю́ть і не відають, хто я,
Я звільня́ю людей — зачиняю браму горя.
І добрі́шають вони, наче лицарі світла.
Від сліпучих обладунків
тьма́
о́-
слі́пла…
Королева, королева в екзилі
На прихованому боці суперцілі,
Чорна магія і мафія безсилі —
Бо наша королева в екзилі.
Коро-коро-королева, королева в екзилі
На прихованому боці суперсили —
Ми вже світимось і ми вже не безкрилі,
Бо наша королева в екзилі.
Коро-коро-королева, королева в екзилі
На прихованому боці суперсили —
Ми віднині живемо́ не рабами,
Бо — наша королева між нами!
Злий облу́дник стягну́в серця́ оши́йником страху,
І просякли ним думки людей, тому́ ві́д жа́ху
Діти пла́чуть вночі, а серед дня́ ніяковіють.
І старі молитви бі́льше як рані́ше не діють.
А коли́ я не змогла уже моли́тися ними,
Я відчула по́клик духу чи то по́тяг до рими.
Написати своє́, словами власного серця,
Я склада́ла вірш, допо́ки страх до ньо́го не вдерся.
І згада́лося не так пророцтво, радше заборона:
«Суперсилу відчу́єш, якщо ски́неш ти́ коро́ну
І підеш у заслання повік інко́гніто зни́клим,
Але ти врятуєш ко́ро-
королі́вство
сві́тла»…
Ми все шукаємо нашу королеву повсюди.
Ми — мандрівні музики, вчені, воїни і прості люди.
Наводнили світ так звані «вінценосні особи» — самозванці.
Але корона засвітиться лише на справжній вигнанці.
Корона не з дерева, не з глини засвітиться, корона не із золота-срібла,
Але корона з людських страждань, подоланих світлом!
Казала мені мама:
«Недоріко, вчи англійську,
Майбутнє в тебе буде:
І робота, і грошиська.
А ці малюнки, мрії, сни, пісні, химерні вірші —
Це пустощі, дивацтво,
Якщо не сказати гірше.
Ти й досі не серйозна,
А ще вдягнута погано,
Вже років тобі бозна скільки…»
Скільки років, мамо,
Кричу тобі в обхід реклам,
В об’їзд телепотилиць:
Не хочу я англійської,
Бо я,
Бо я упертий німець.
Айн, цвай — поліцай,
Драй, фіїр — офіцір.
Айн, цвай — поліцай.
Еншульдіген зи бітте — найн!
Казав мені начальник:
«Тут, на службі, тре вмирати
І бажано не їсти,
І в перерву не гуляти.
Ти маєш ще «на вчора» все зробити, взагалі-то,
Й відпустка буде зайвою —
Працюй-но ціле літо».
Казав мені колишній:
«Ти дурепа кривонога,
Без мене ти ніщо,
Підстаркувата й кислоока»…
Ото вже розсмішили,
Аж не відчуваю вилиць!
Ви не на ту натрапили,
Бо я,
Бо я упертий німець.
Казав мені священик:
«Ближніх, дальніх слід прощати,
Вже краще не діждати
І себе занапащати,
Ніж розірвати вінчання, роботу знов шукати,
Та — головний, дитино, гріх —
Батьків не поважати».
Казала я собі: ти вмієш
Аналізувати
І дати собі раду,
І в житті щось поміняти.
Благати ж Бога, долю
І чекати на гостинець —
Це так по-українському,
Та я,
Та я упертий німець.
Зовнішність, зовнішність…
Чого тільки не зробиш заради неї…
Про це ніколи не довідуються
ефіопські пігмеї.
Ста́тки, ста́туси,
великі ставки й статути.
Цього ніколи не зазнають
маленькі люди.
Перемовини, перспективи,
пертурбації, перпетум мобіле…
На таке своє життя катари
ніколи б не угробили.
Сонячні божества дивуються
на яку велику сміттєбазу
Землю перетворили
нобелівські та інші преміанти-дикобрази…
16 жов. 2019 р.
Жінка — твар слабка, примітивна, хирлява,
Якщо натхненно чекає в житті халяви.
Бо ж вона красунею працює цілодобово!
Еге ж, чоловік має бути мало не богом.
Він вже великий хлопчик, а я маленька…
От і знову мені, не йому, час дзенькнув…
Я така нещасна, я вся на нервах.
Я так втомилася, я мало не вмерла
Жити з середнім розмахом, а не з великим.
Боже, ти ж теж був колись чоловіком,
Пошли ж моєму баблосику вічну пруху…
А мені — завжди мати вигляд сцикухи…
16 жов. 2019
Сім’я — це традиції.
І всі тримаються їх
З року в рік,
десятиріччя за десятиріччями,
покоління за поколіннями.
Традиції це те, що:
позбавляє від нудьги, дозволяє пишатися собою
й своїми кревними й друзями,
наповнює сенсом життя.
Вони і стають його сенсом
(щось повинно ж бути
усталеним і непохитним
у цьому хиткому світі суб’єктивних уявлень!)
Традиції в океані свавільних випадковостей
не дають збожеволіти, тримають на плаву і…
міцненько тримають за горлянку.
Це те — що затуляє собою
істинну природу любові,
яка і є першопричиною і
метою будь-якої сім’ї.
Традиція то її сентиментальна заміна,
її підробка, профанація.
Ви заперечите — якось треба, мовляв,
матеріально втілювати проявлення
цієї першопричини,
на чомусь повинна триматися ця любов,
і традиції — її перевірені часом підвалини
чи то ґрати?
Пташки не живуть за ґратами…
Люди оточили себе
цими мертвими символами:
канарейками-папугами в клітках,
рибками у акваріумах,
домашніми улюбленцями у будах
чи на ходниках у передпокої,
та хоч би й у власних ліжках…
Пообклеювали стіни своїх квартир-в’язниць
фотографіями у рамках-обмежувачах.
Люди вважають,
що вони зафіксували-упіймали щастя,
стриножили любов,
узаконили сертифікатами держпідтримки свої стосунки?
У любові ж одна-єдина традиція —
постійно змінюватися-розвиватися-створювати…
Любов — уже точно не в звичках,
що з дня в день, з року в рік, з життя у життя
ми повторюємо з наполегливою маніакальністю:
сніданок, обід, вечеря;
щотижневе скуповування по магазинах;
суботній батьківський день;
недільний похід у театр-кіно-парк атракціонів;
дачне літнювання, відпустка-вихідні-відгули;
дні народження-свята-шлюби-хрестини-похорон…
Любов — це коли прокидаєшся
і душа як в дитинстві радіє тому
невідомому-незна-яке-воно-буде-прекрасному,
що пропонує тобі енергопотік щомиті…
Щонайменше любов — вибір, роздоріжжя:
підеш ліворуч — дім-робота-сімейний склеп (без фанаберій);
підеш праворуч — бездомність-жебрацтво-хоспис (без витребеньок);
підеш прямо —
храм-поклоніння-богодільня-зараховування-до-лику-святих
(без оподаткування);
підеш назад — до своїх коренів —
знову ж таки поклоніння прапредкам-натуральне життя
на своїй землі (без соціуму й цивілізаційних примочок)…
А можна ж одразу злетіти вгору
і побачити реальну, істинну картину цього роздоріжжя…
Любов — це постійне зрушення з місця
і нетримання якогось одного напрямку;
це не площина, а перетин площин;
це володіння багатовимірними сферами-можливостями…
І не варто…
започатковувати нову традицію сферичного існування,
аби не наразитися на сферичні ґрати…
А варто… щомиті здирати одяг вчорашнього життя
і дитинно босоніж намацувати кроки любові
щоразу-щоранку-шодня-щовечора-щоночі-удосвіта
із довірливою неупередженістю-дивуванням.
І це далеко не все…
в арсеналі любові…
повірте…
Це безглуздо — страждати. Коли ти тримаєш
В оболонці своїй все найкраще, що має
Кожна в світі істота, допоки жива…
Має змогу на древні, як всесвіт, права:
Знати душу свою, жити в злагоді з нею,
Про безсмертя згадати своє неземнеє.
Можна жити без смерті, та мало хто з нас
Усвідомив, навіщо… Забути про час,
Як про давню, шкідливу й нав’язану звичку.
Час навряд чи лікує, і двічі у річку
Увійдеш, адже час — це не вимір життя,
Просто виверт слабких уникати биття,
Просто звичка на когось чи чогось списати
Помилки свої, лінь щось в собі поміняти,
Власне недорозвинене мислення й стан
Інфантильної гри у життя…
Перестань
Помирати і двічі у річку ногою
Увійдеш, якщо стане свідомість рікою…
28 березня 2019 р.
Я втратила все — і любов, і красу,
І молодість, і гострий розум.
Нема навіть чим увібрати росу —
Зітліли одежа і коси.
Не згадую більше того Лукаша.
Хіба ж він любив? Тільки погук
Сопілки своєї та лезо ножа —
Різьбив ним її з моїх подруг,
З деревних і древніх заквітчаних дів,
Які бережуть душу світу…
Хто любить, той вбити б живе не посмів,
Бо сам тим живим оповитий.
Лукаш заслабкий… Щоб кохати когось,
Потрібні і сила, і розум.
Мені усвідомити це довелось,
А правда висушує сльози.
І я розчинилась у ріднім краю —
Я слово його і молитва.
Неголосно дихаю, тихо творю
Духовні небачені битви.
На мене не дивляться люди довкруж,
Бо привидів не помічають.
Не чують мій спів, особливо чимдуж
Коли одне одного чавлять.
Для чого ж бо я на цим світі живу?
Та певно не задля нидіння.
Насьорбалась слизу страху по брову,
Людського страху і падіння.
Та я вже не можу ковтати цей гній,
Хоча для мільйонів він їдло.
Колись я тікала у світ чарівний,
Тепер же ховатись набридло.
Куди я втечу, якщо втратила все?
Позбулася долі і звичок.
Коли живеш в людях — тривога гризе,
А бідкання начебто личить.
Забута всіма і позбавлена мрій,
Я істинно вільна, уперше.
Я тут побудую мій світ чарівний,
Якого ніхто не оббреше.
Я тут вкоренюсь попри продаж земель.
Ніщо на заваді не стане.
Качає снагу, височить журавель
Мого будівельного крану!
Пам’ятай
щораз, щохвилини —
Можливі на краще зміни.
Лише докладай до життя дарунку
Нову, не штамповану, думку,
І з клітки площинного світу
Зростуть небувалого квіти,
І навіть клітини твої із часом
Засяють енергокаркасом,
Що закумульованим світлом
Звільнить твою сутність розквітлу.
Оце і є творчоплазма —
Свободи істинна назва…