Я втратила все — і любов, і красу,
І молодість, і гострий розум.
Нема навіть чим увібрати росу —
Зітліли одежа і коси.
Не згадую більше того Лукаша.
Хіба ж він любив? Тільки погук
Сопілки своєї та лезо ножа —
Різьбив ним її з моїх подруг,
З деревних і древніх заквітчаних дів,
Які бережуть душу світу…
Хто любить, той вбити б живе не посмів,
Бо сам тим живим оповитий.
Лукаш заслабкий… Щоб кохати когось,
Потрібні і сила, і розум.
Мені усвідомити це довелось,
А правда висушує сльози.
І я розчинилась у ріднім краю —
Я слово його і молитва.
Неголосно дихаю, тихо творю
Духовні небачені битви.
На мене не дивляться люди довкруж,
Бо привидів не помічають.
Не чують мій спів, особливо чимдуж
Коли одне одного чавлять.
Для чого ж бо я на цим світі живу?
Та певно не задля нидіння.
Насьорбалась слизу страху по брову,
Людського страху і падіння.
Та я вже не можу ковтати цей гній,
Хоча для мільйонів він їдло.
Колись я тікала у світ чарівний,
Тепер же ховатись набридло.
Куди я втечу, якщо втратила все?
Позбулася долі і звичок.
Коли живеш в людях — тривога гризе,
А бідкання начебто личить.
Забута всіма і позбавлена мрій,
Я істинно вільна, уперше.
Я тут побудую мій світ чарівний,
Якого ніхто не оббреше.
Я тут вкоренюсь попри продаж земель.
Ніщо на заваді не стане.
Качає снагу, височить журавель
Мого будівельного крану!