Як відлетіла визріла печаль!
У натовпі дерев не заховатись,
І листя під ногами волочать
Її строкату мантію бравади.

Та й та потрібна тільки дітлахам,
Або поетам, знищеним любов’ю.
Коштовного підніжжя нижній храм
Обвуглюється у скипанні кров’ю.

І я чи не єдина з багатьох,
Хто вмер-таки з осінньої печалі,
Ось вижила й тепер пишу за трьох
Листи у світ… Відігріваюсь чаєм,

Все у долоню хукаючи синю…
Калюжами ступаючи у зиму…