Невдаха, ланець осені — листок.
Прибився попід ноги не до шмиги:
Ніхто тебе не візьме, бо ти змок.
Іди до мене в білі шати книги.

Ми діти падолисту і біди.
Нам осоружна мжичка до вподоби:
Свій жаль злотавий нею повниш ти,
А я її спокутую в суглобах…

Веселимося в опіках застуд,
Світаємо в багнюці, саме тут
Горіння наше — марне, та прекрасне —

Й потрібне. Відчуваємо наскрізь.
Кохаємо на діамантах сліз.
Живемо на найвищому контрасті.