Колись-то пнулася угору,
Справляла плаття, наче посаг,
А нині хвора, хвора, хвора…
Та й з мене досить.

Тимпани брешуть у неволі.
Туманна доля мрії косить.
А я у штивних шатах болю —
Та з мене досить.

Де славні греки, латиняни,
Де лицарі й монахи босі?
Самотня… найсамаритянно…
Та з мене й досить.

Люблю каміння, що зосталось,
Оці левади голомозі.
Я, безпорадна, ще тримаюсь…
І з мене досить…