М. Юр’євій

Ах, учора померла струнка моя дівчинка,
Моя лялька балетна в подертім трико.
Попід гасовим сонцем зайшлась, покалічена,
Мов метелик прозорий, зламавши крило!

Дев’ятнадцять паяців з артистами
Відспівали кохану мою.
Сонця промінь вгорі розцвітав аметистами.
Я не плачу! Я шану останню тобі віддаю!

Я хрещу твою навчену ніженьку
І атласний стрімкий черевик,
І тебе — ту й не ту — от вже лишенько! —
Я цілую — як звик!

І за маскою з гіпсу, суворо-безслізною,
Я ховатиму жаль за твоїм фуете,
За польотом шифонним… І за всім, що не пізнане
Ані жодним із вас, ні братами Пате?!

Упокой мене, Господи, скомороха незлого,
Упокой хоч у пеклі, аби я забув ці жахи!
В небесах угорі трепетало несказане слово
«Алілуя» — лілова пташина просвітлень лихих.