Дубас Л. Цветок руки. Стихи. — Луцк: Надстырье, 2001. — 160 с.

В убыстряющемся времени нашей эпохи поэт один из немногих, кто пытается если не остановить гетевское мгновение, то выявить его красоту. И, не боясь прослыть «не модным» и даже «безумным» в глазах современников, он стоит на перекрестке многих человеческих путей и останавливает внимание спешащих словом-кодом, раскрывая для путников незамеченную красоту этого мгновения. Стихая-медитируя в глубине рождающихся образов, он всё проще и, кажется, медленнее живет, приобретая репутацию мечтателя… А может, это всё лишнее и суетливое постепенно отсекается о него.

Лариса Дубас — поэт прозрачной тишины… В эту книгу, наряду с первыми поэтическими прозрениями, огненными отблесками снов и предчувствиями, вошли и зрелые переживания будней внутренним растущим человеком.

Анастасия Божич

Здалося, що ніч. А все ще вечір. Довгий осінній вечір. Довший від літньої ночі. Зима ходить до осені на вечорниці. Сніг хлюпає під ногами. Осіння нежить.

Тиша. З тиші вистромлює стрілки старий будильник, який вицокує лише тоді, коли перевернеш його на живіт. Отак, лежачи на животі, відміряє час. Я також лежу на животі, гортаю аркуші машинопису. Перечитую вірші майбутньої книги. «Цветок руки». Шкода, що не я придумав. Автор — Лариса Дубас. Ларисо, цілую квіти Ваших рук. Не знати чому, переходжу на «Ви». Церемонія вимагає врочистості. Щойно торкаюся губами пелюсток пальців — гасне світло.

Зникає електрика. Час іде геть. А ми лишаємося. І світло лишається. І поезія. В темряві шелестить папір, дихають вірші. Світяться.

Запалюю свічку.

Сердцем вверх
Горит
твоя
свеча.

Лариса Дубас — жінка-дівчинка, жінка-дитя. Панна-пані, родом із доби Пушкіна. Поетеса подиху.

Когда-то я не смела быть поэтом…
На землю тихо падали стихи
Из голубого утреннего света
И солнечной трухи.

Я не знав Лариси часів її поетичного учнівства. І, на жаль, ніяк не причетний до її творчого становлення. Не колисав маленької поетеси на руках. не гойдав на колінах. Коли ми познайомилися. Лариса була вже сформованим митцем. Не відаю, як це відбувалося. Знаю тільки, що не буває легких і простих шляхів до досконалості.

Еще долго потом
В этой черной агонии
Я хлебала нутром
Кровь и воду гармонии.

«Кровь и воду гармонии» — надзвичайно сильно сказано. Лише, коли гармонія в горлі заклекоче, коли вже захлинаєшся нею. — приходить осяяння. Твориться поезія. Завжди на межі. Незалежно, чи витягуєш поезію з себе, чи себе з поезії, вірш приходить до тебе, чи лише його промінчик, і ти по тому промінчику мусиш іти за віршем, — поет завжди на межі. Між світом матеріальним і світом ідеальним. Між побутом і буттям. Поет живе подвійним життям: внутрішнім (в рамках таланту) і зовнішнім (згідно обставин). Вірші — лише часткова проекція внутрішнього життя. Поет споглядає світ і підморгує йому третім оком. Поет — не як всі.

В сумасшедшем саду
В душу лезут незрелые фиги.
Старой, дикой
Собакой
На звуки ночные иду.

Лариса Дубас — поет. І все це я пишу про неї. І для неї. За це вона мені буде винна одну свічку. Власне, нічого не трапилося б, якби я помовчав у темряві. Все одно Лариса знає більше. А джерельність її віршів не потребує завірення нотаріуса. Я міг би помовчати.

Наверное, полезно помолчать
И в тесноте трудов, сомнений, стуж
Ослепнуть вдруг от света и начать
Нести в пространство золотую чушь.

Чудово. Правда?

Тому й пишу. Мені подобається ця компанія.

Вірші в Лариси легкі, прозорі, витончені. Як мені здається, поезія її віршів не в слові, а у відстані між словами. Потрібен тренований слух. Комусь і гармошка подобається. Лариса ж — ціла симфонія. І якщо прямо з вулиці та при вимкнутому світлі, — не довго й до оркестрової ями впасти. Приготуйтеся. Приходьте завчасу. У вечірніх сукнях і смокінгах. Не перешіптуйтесь. І коли кожен із нас зможе про себе сказати:

Живу тут От Бога
И бодрствую —

ми навчимося бути щасливими.

Василь Слапчук