Лариса Дубас. Поезії. — К.: Журнал «Радуга», 2017. — 208 с., іл.

Лариса Дубас відома як поет-пісняр, автор і перекладач книжок для дітей. А це видання — перша її збірка українських ліричних поезій та віршів у прозі, роздуми дівчини-кобзаря про сьогодення та майбутнє людства і про життя окремої людини, почування її внутрішнього «я» у веремії щоденних турбот, радощів, сподівань та досягнень. Це допитливий погляд душі на світ.

Так ведеться, що казкар складає історії про інших і для інших. А для себе він не може написати справжньої казки, бо тоді не буде несподіванки — він знатиме, чим усе скінчиться, адже зникне диво, яке і є суттю будь-якої чарівної оповіді. Тож на те він і кравець, щоб подертий жупан носити.

Та...

Передмова до книжки (як і рецензія на неї) — це не казка, це запрошення до казки, настроювання тонкого інструмента читача — його душі — на сприйняття художнього твору, який веде нас у мандри внутрішнім світом автора та його героїв, у подорож до неймовірних пригод його духу, спов­нених і проваллями від втрат чи невдач, і найвищими віражами осяяння й піднесення від відкриття чи здійснення мрій.

Було б краще, звичайно, для солідності, аби перед­мову написав якийсь метр в літературі, пошанована людина, що внесла чималий доробок у скарбницю нашого мистецтва та культури взагалі.

Але...

Ті, кого я знаю чи кому подобаються мої тексти, за невідомих мені причин не змогли написати перед­мови, а ті, які б і могли, на жаль, давно вже втратили мене зі свого поля зору чи то я їх — зі свого.

Досвідчені ж люди мені порадили заплатити за таку роботу професіоналу, позаяк у нього рецензія, себто передмова, вийде саме така, яка й потрібна.

Однак...

Щось мене не привабила ідея оплачувати схвальні відгуки на свою творчу працю. Хоча цілком імовірно, що вони, можливо, були б і щирими. Та й грошей не шкода для хорошої людини.

Проте...

Я відкинула цю пораду і повернулася думками до мого казкаря. Себто поета.

Свого часу я написала багато передмов і рецензій на поетичні збірки (і не лише поетичні) різних людей і знаю, як це важливо для митця, аби колега або людина тямуща у цьому, що знається на поезії і літературі, благословила його творчий доробок на життя між людей — шанувальників прекрасного, побачила найцінніше у роботі свого товариша й розповіла про це громаді.

О, яка ж то насолода читати чиїсь проникливі талановиті рядки, а потім писати про них відгук і заражати своїм захватом від прочитаного інших, таких же зголоднілих за найнеобхіднішим, рідкісним у наш час, а можливо, й забутим уже словом, цікавою думкою, що подекуди не лише підтверджує твої власні думки, а й перевертає твоє уявлення догори ногами, і саме це стає, хоч як парадоксально, рятівним кругом у житейському морі турбот, тривог та невизначеностей.

Та все ж таки...

Я сподіваюся, що, читаючи вступне слово від автора, а не критика, читач полегшено зітхне: по-перше, не треба заглиблюватись у зайві подробиці біографії митця; по-друге, ламати голову об терміни щодо «стилю й жанрів», у яких працює автор. А по-третє — дехто з читачів, що звикли покладатися лишень на власну точку зору, будуть позбавлені нудьги від читання «величальних пісень» авторові. Немає тут і загравання із читацьким смаком та модними нині уподобаннями.

Натомість...

Автор без манівців просто готує зал для свого виступу, сам налаштовує мікрофони і зазирає за лаштунки перед початком дійства — дає змогу глядачу (тобто читачу) побачити себе ближче й сформувати першу думку про свою книжку.

Отже, казкар, поет і аналітик залишилися без роботи, і я рада, що напряму звертаюся до публіки, не враховуючи, звичайно, самих віршів, у яких намагалася прясти ниточку концентрованого почуття-знання із самого серця й до сердець тих, хто читатиме мої тексти.

А щодо прекрасного, притаманного ліричній (сердечній) поезії...

Відразу ж попереджаю шановного читача — навряд чи він зможе розраховувати, переглядаючи цю збірку віршів (і поезій у прозі), на «відпочинок душею», на приємні для вуха «пасажі милування» природою, людиною, Всесвітом. Нехай він готується до роботи.

Я воїн і ціную у першу чергу не «красивість» слова, а його влучність і чесність, шаную сміливість сказати так і про те, у чому навіть іноді соромно зізнаватися самій собі, але без цієї сповіді не буде руху вперед, розвитку особистості. Без цього нещадного препарування власних помилкових поглядів та вчинків ми перестаємо усвідомлювати те, що з нами відбувається, ми просто впадаємо у сплячку, у сон самообману й самонавіювання.

Годі спати, людина й так спить третину свого життя!

Зате...

Таким чином і побудована книжка, що спати не доведеться: починаючи з розділу «Криза», читач пройде разом з автором певний шлях докопування до істини (для кожного своєї), шлях очищення й само­пізнання, правда, зупиняючись по ходу мандрів, щоб смачно станцювати «Столичну хабанеру», раптом вийти на сонячну галявину розквіту душі й опинитися «Поза колом» — а саме звідти й можна побачити свої проблеми чи їхні причини. Бо коли ти сновигаєш весь час по колу й наступаєш щоразу на ті ж самі граблі — ти просто перестаєш бачити, що з тобою коїться, бо коло тебе обмежує, не дає вільно дихати.

Далі читач, слідом за автором, може спробувати розшифрувати і свої «Сни до запитання», пригадати, можливо, ще й ненаписані, але власні «Думки зі щоденника»; знайти у своєму багатостраждальному єстві «Трішки дитячого», щоб із «Порожньою головою» (звільненою від штампів у мисленні та уявленні, нав’язаних нам ще з дитинства і якими досі промиває нам мозок суспільство) та із загартованим серцем лицаря — по-справжньому люблячої людини — по-новому глянути на цей світ, своє місце у ньому, стосунки з людьми, цінуючи кожну зустріч, кожну подію, кожну мить нескінченного життя під зорями.

Автор