«Піхви поламані, шабель сховати не можна».

З кінофільму «Зоря принадливого щастя»

В реліктові засніжені ліси,
У Північ — у жадану й променисту,
Зі спалахом передчуття грози
Я вирушаю в путь по декабриста.

Де білі мохи пестять слід — туди!
Слизота запашна грибів нудьгує…
Де крізь дощі — сніги-сніги-сніги,
А у мерзлоті болота нуртують.

Все оповила пара льодяна —
То подих Біломор’я й Океану.
Володарка тайгового майна
Я мушу розмести його тумани

І розтопити блискавку живу,
Що вмерзла в друзки в непролазних хмарах.
Мій декабристе, бенкендорфом зву
Облуду снів, побоювань примару.

Волію застовпити Соловки…
А перед тим — дізнатися кохання…
У Петербурзі знову залюбки
Сяйнути на балу, майбуть, в останнє.

І порожньо, з обозом рибним, геть
На довгу, строгу Північ я полину,
Затиснувши, мов безземельний кметь,
В долоні грудку — рідну Україну.

У сніг піду за пострілом мети.
Не в заслання — в уславлення шляхетства.
І вийдеш з рудника назустріч ти,
Мій лицарю свободи і мистецтва.

« Я втечу — я не гарна!
Я безсила що-небудь змінити.
Не кохана, незграбна —
Не відважишся й ти полюбити.
Бачу — хвору потвору:
Не дівчисько, не жінка — ніхто я.
Тільки гирі та гори,
Кілометри довічної втоми…»

Це писала тоді
Ні, не я, а зневіра єдина.
Нещаслива істота, а втім
Навіть ще й не людина.
Я зродилась, я є,
Перед хвилями світу відкрита
І бажання моє —
Радо, щиро любити.

Вона лежить сама —
Авжеж, красуня спляча.
Відчинена труна —
Та принц її ледачий.

Вона за стільки літ
Навчилась ворушитись
І бачити цей світ,
І навіть в ньому жити.

А принц собі гуля,
Пустує, трохи бреше.
Красуня все здаля
Для нього коси чеше.

Воскресла з небуття
І без цілунку його.
А принц, немов дитя,
Злякався замість того,

Щоб їй сказати лиш:
«Ти гарна, ти єдина»,
Бо ж за останній гріш
Для нього сукню вділа.

Іще чека вона
На нього в самотині.
Та прагне принц коня
І пляшку пива слинить.

Світлані Бондар

Заслухана в собі, неговірка,
Зі стразами забутих сліз на віях
Я десь далеко, і мене торка
Глибинний сум, нанизаний на вилах.

Я хочу жити і того не сплю,
І від зазублин болю потерпаю,
Бо піниться свобода, з кришталю
Збігаючи за обрій долі краю.

Я хочу все залишити і всіх,
Розмішуючи сліз солоні перла
У трунку, де дзюрчить Сократа сміх.
Я вже пила його і не померла!

Цикута самопізнання гірка
Здалась мені амброзією світла.
Заслухана в собі, не говірка…
Я хочу бути, і я є, і квітну.

Подаруй мені хоча б зорю…
Віртуально… образно… між іншим…
Я її до сукні приколю,
Хай ніхто не бачить. Або тишу
Ранішню плесни в моє горня.
Хай ніхто довкола не почує.
Але ж є на світі та зоря,
Що кохання кожному віщує!
Є і тиша десь у добрих снах,
Та, яку кує зізнання птах.

У кудлату копицю вазона
Я занурю долоні тремкі,
Щоб сховати свій відчай прозорий
У приречених рухах руки —
Не торкатися Вас… навіть в танці.
«Не» і «не»… і підсилене «ні»…
Між травинок покручені пальці.
Та як квітне вазон на вікні!

Колись-то пнулася угору,
Справляла плаття, наче посаг,
А нині хвора, хвора, хвора…
Та й з мене досить.

Тимпани брешуть у неволі.
Туманна доля мрії косить.
А я у штивних шатах болю —
Та з мене досить.

Де славні греки, латиняни,
Де лицарі й монахи босі?
Самотня… найсамаритянно…
Та з мене й досить.

Люблю каміння, що зосталось,
Оці левади голомозі.
Я, безпорадна, ще тримаюсь…
І з мене досить…

Як відлетіла визріла печаль!
У натовпі дерев не заховатись,
І листя під ногами волочать
Її строкату мантію бравади.

Та й та потрібна тільки дітлахам,
Або поетам, знищеним любов’ю.
Коштовного підніжжя нижній храм
Обвуглюється у скипанні кров’ю.

І я чи не єдина з багатьох,
Хто вмер-таки з осінньої печалі,
Ось вижила й тепер пишу за трьох
Листи у світ… Відігріваюсь чаєм,

Все у долоню хукаючи синю…
Калюжами ступаючи у зиму…

Невдаха, ланець осені — листок.
Прибився попід ноги не до шмиги:
Ніхто тебе не візьме, бо ти змок.
Іди до мене в білі шати книги.

Ми діти падолисту і біди.
Нам осоружна мжичка до вподоби:
Свій жаль злотавий нею повниш ти,
А я її спокутую в суглобах…

Веселимося в опіках застуд,
Світаємо в багнюці, саме тут
Горіння наше — марне, та прекрасне —

Й потрібне. Відчуваємо наскрізь.
Кохаємо на діамантах сліз.
Живемо на найвищому контрасті.

Професору народної китайської
медицини Кан-Каю

Китайський шляхтич сьорбає з горнятка
Китайський чай, читає Бо Цзюї
Й сам пише — в дивний осад лихоманки
Життя вмочає пензлики свої.
Та на красуню Лі чекає клято…
Для неї пудру точать цвіркуни,
Занурюючи у пилок крильцята —
В лататтєві намети білизни.
Нарешті прийде Лі у надвечір’я
І повнею впливе у двір і дім…
А друга повня у ставку знічев’я
Її відлунням знітиться слабким.
Аристократ зітхне і голки срібні
З красунчиного одягу вкраде,
Щоби надій метелики блакитні
Пришпилювати завтра до людей.
Але китайський геній теж спочине,
Втомившись… «Бо Цзюї» впаде до ніг…
А цвіркуни страшний гармидер вчинять,
Немов цей світ лишивсь лише для них.