Саджаю радість, їм її, солю,
В снігах солодких намистинки бачу,
В словах-дурничках наголос ловлю,
Слізьми її щасливими заплачу.

Співаю радість — дзвоником трушу,
Танцюю радість злетами навшпиньки…
Плекаю, нею сню, її ношу
в руках — беріть! —
лілеї та лелітки…

Коли б то правда?!.
Мрію доглядаю —
Все збудеться, я знаю,
Та коли?
Допоки б’ється
Думка молодая,
Ти, серце,
Не журися, не боли.

Допоки казка пишеться,
Мов доля, —
Опудало зневіри
Підпалю.
Є на горищі
Іграшки чудові —
То вдачі посланці,
Яких люблю.

Допоки день
Як в доброму дитинстві
Мов довжелезна путь,
Життєва путь —
З доглянутої мрії
Променисті
Слова, дива та звершення
Зростуть.

Ми разом!
Замітає сніг сліди
Тих, хто кохав на цій Землі… З тобою
Нам пощастило стрінутись і йти
До Сонця вдвох дорогою одною.

Ми разом!
А довкола сніг та сніг…
Загнала холоднеча нас у вершу:
Куди ж іти в хиткій зневірі криг?
Цей світ обжити треба нам уперше…

Отак, усе спочатку… Глухомань
Така і пустка — годі не тремтіти…
В сльоті тривог, у бруді калабань
Ми ростимо палке зернятко літа.

Сніжинки роздивляюсь мимохідь —
Цих посланців і чистоти, і світла,
Сколошкана щоб не розтала мить,
Не здиміла щоб вічність сном пониклим.

«Ми разом!» — радість серце обпіка,
А сніг запорошив — в усіх усюдах…
Йдемо до Сонця, і в руці рука —
Живе і тепле, найщиріше чудо…

Крокую я вічно
То лісом, то степом,
На південь, на північ,
Та тільки — вперед.
На схід і на захід
Маршрутом незвичним.
Коли же я втомлююсь —
Ставлю намет.
Завжди наді мною
То зорі, то хмари.
Завжди під ногами
Опора — земля.
І поруч кохана
Старенька гітара
Та блиск нових мандрів
Здаля!
Та блиск нових мандрів —
Він кличе і манить здаля!

Мандрівник!
Щойно був і зник.
Мандрівник —
Своєї долі чарівник.

Чекають на мене
В путі небезпека,
Негода, а може й
Самотності щем.
Я також зустріну,
Гадаю напевно,
Удачу та вірного
Друга плече.
Міняються враження,
Люди, дороги,
Та ватра — зі мною,
Її розкладу.
І всюди потрібна моя допомога,
Тому я постійно
Іду!
Тому я постійно
У безвість іду і іду!

Говорять — не маю
Я власного дому,
Не маю нічого,
Окрім рюкзака.
То небом літаю,
То плаваю морем.
Ні риба, ні пташка —
Порода така…
Та дух мій розвідник
Не зайде у вершу:
Він тіло гартує
І розум гострить.
Десь світом лунають
Пісні моїх звершень,
Вогонь відкриттів
Майорить!
Вогонь відкриттів
Поза світом для всіх майорить!

За тополю хмарка зачепилася —
Чи красі позаздрила земній?
Тільки з нею й небо зупинилося,
І наскочив звідкись буревій.

Гнув, ламав він дерево зурочене.
І не знала хмарка, далебі,
Що робити, як дивитись в очі їй —
Змученій посестрі по біді.

Сповнилась слізьми хмаринка скрушная
І дощем бідненьку сповила,
І відразу небо з місця зрушило,
Вітер вщух і райдуга зійшла.

І постала поруч із тополею
Жалібна берізка, мов струна:
Білий стовбур вирізьблено болями —
Ось тобі сповна
Краса земна!

До неба витягнула шию,
А очі втупились в зорю.
Шмат неба в ладанку зашию.
Ним морок сенсу поборю.

Бог бачить смертного щасливим —
В кінці незлічених життів;
Вінці — не лабіринти звивин
У головах шибайголів.

Він чує тих, хто чує ближніх,
І грає з дітьми у квача:
Підштовхуючи їх побіжно,
Їм Власні мрії доруча.

Вони ж — і вільні, і щасливі —
Життя та віру віддають.
А чорні лабіринти звивин
У морок відчаю течуть…

Берізка ще біліша взимку,
Хоч гайвороння злих пліток
Чорнить її та хуґи дзиґа
Пронизує аж до кісток.

Роняє віття сніг цнотливий,
Він льодом в грудочках достиг…
Жбурне красуня, ощасливить
Перлинами оцими всіх!

Стоїть оголена, відкрита,
Їй протяг душу сповива.
Весна в цій трісочці розлита —
Чекай, захлюпотять дива!