Сідаю охляп на коня
І мчу за обрій…поза світом…
Мені нема де тут подітись —
На посміховиську щодня.

Нагаптувала — не пройти:
Із мовчазними мову шию,
Із крикунами все німію
У жебонінні самоти,

Зі зверхніми тупію враз,
Пиху їм нібито чатую,
Та більше тільки ще дратую
І провокую повсякчас

В начальства посмішку криву
І гніву панського везувій…
Оглухла, знищена й беззуба
Піду купатись у траву…

Волосся зі стеблом зрідню,
Чоло з думками заквітчаю,
Боками землю закачаю,
Заколишу сльозу в зорю.

І стільки щастя напилить
Мені з крильцят комах убогих,
Кентавром видовжаться ноги,
І кінь мій світ перелетить!

У моїх антикварнях крихких,
Могіканах-музеях останніх
Є висока жага по скитанню
Й дивовижна «хвороба» німих —

Оком пестити глянець речей,
Їхню сутність взнавати на дотик,
Викриваючи пломінь глибокий
Смолоскипами гордих очей.

І мочати у кавовий злив
Золоті і не списані пера,
Прикувавши навік до галери
Трудової правиці рабів.

Як дивно у кошіль
«вдяглась» садовина,
притримали кришталь
роси до Спасу квіти,
все грубшає садок —
уся деревина
до свого свята свят
зуміла обважніти

і радо віддає
нектарну стиглу суть,
свій найсолодший сенс —
мету свого цвітіння…
Її провідники —
до церкви люди йдуть
під цей жертовний дріб
сухого маковиння.

Спитай мене,
чи шовком молодим,
чи льоном
в опуклих вузликах,
сплетених
чарів золотих
це звичайне диво
збулося…
Тче струна прозора голосу
зойк солодкої млосності,
легкий подих невагомості
на терезах затих.

Знов зліта
фонтана срібна гра!
Та й у крапельку одну
збіга…

Спитай мене,
де по світах
блукали зорі ті,
щоб втілитись у очі
відтепер твої,
віддану пророчу
силу повені
нашого кохання,
чуєш,
джерело не згасне,
ні…
Чого мене так любиш —
запитай — але я
так-таки
не відповім тобі…

Знов зліта
фонтана срібна гра!
Та й у крапельку одну
збіга…

Коли великий пил твоїх доріг
Здеградував у міль у зажирілу,
Не здатен ти підвестись на поріг,
А ось майбутнє двері вже відкрило,

Негайно, не роздумуючи, з’їж
Пантофлі приспані і черевики модні,
Та утікай босоніж та хутчіш,
Допоки курява здійматися ще годна,

Й не бійся ноги жалем обпекти
Та здерти шкіру прагненням і болем,
Хай по тобі зростають маки ті,
Залишені пружинною ходою

У стовчених на порох сих ґрунтах,
Де здавна рили орди налетілі…
Так пересіяно тому і золотіє
Той пил святий на славних хоругвах…

На тлі простих увічнених дерев,
Які злились в одну зелену масу,
Пишалася чиясь вагомість красна
І важно задивлялась уперед.

Здавалося, що сонце стиглий плід,
І місяця реліктове насіння
Лише для неї сходили на синє
Й холодне небо зі своїх орбіт.

Та раптом, якось дивно на весь світ
Заграло листя шурхотом шовковим,
Зашепотіло у ламанні віт,
До неба зеленіло винятково,

Мов сплакалося музикою сфер —
Все навкруги зуміло пожаліти…
І вщухло враз це тло несамовите.
І цілий світ заслухано завмер.

А коло вужче, вужче — до долонь,
Що обхопили шию та стискають…
Я вже в собі себе не відчуваю
І дихаю все якось осторонь.

Лихий сусіда вовкувато жме-
ться, й годі на листа чекати з доми.
А би не збожеволіти від втоми,
Не знудило б — не витримаю вже

Оте душіння мавра самоти,
Оту незриму зраду щойнаближчих.
Коли терпіння ваги перевищить —
Тоді я зможу встати і піти.

Я почасту віршиком, прийдіть!
Найму музик із скрипкою та бубном.
То зойкне в дукачах намисто згубно,
Розкидаючи потай жовту мідь.

То буде уриватися щораз
Струна рядка, збігаючи кінцівки.
У танець мої рухи вмить поцілять,
Сколихуючи ніжним жестом Вас.

Я буду наймудрішим слухачем,
Второпавши одразу про «там-ту» річ…
Мій Діоген вже вийшов Вам назустріч,
Ховаючи пергамент під плащем…

Ніколи не було мені так вільно,
А разом з тим, так боляче невпинно…
А разом — ніби зрубано під корінь,
Що зостається лиш пірнуть під зорі…
Не втриматися на землі кружляння —
Того все кличе просторів ширяння,
Того до полюсів найбільших зносить,
Бо серце вільне правдоньки все просить.
Ніколи не було мені так ясно!
Того й змарніла…але вірші красні.

Тримаюся за книжку, бо нема
Людини… Очі жадно п’ють науку
З гаптованого рясно полотна
Сполученнями графіки та звуку.

Спілкуючись тим порухом тонким,
Який не потребує слова зовні,
Із світлим співрозмовником моїм,
Що щосторінки сповнює любов’ю.

І сколюючи ніжно пальці в такт
Його оповіданню поза часом
Об кутні грані аркушів, відтак
Вшановую улюбленця Пегаса.