От і все, що від Вас лишилось —
Ніжний локон та стос листів.
Серце трішечки з ритму збилось,
В ньому пустка — не сліз, ні слів.

Тож в суботу куплю собаку
Та співатиму на ніч псалма,
Ще замовлю туфлі до фраку…
Якось буде. Життя трива.

Все скінчилось без сцени, тишком,
Ось логічний, простий кінець:
Ви сказали, що нині в ліжко
Не приносять з собою сердець.

До кладовища суворого,
Тільки-но місяць зійде,
Крихітка з ніжками хворими
Курявим шляхом повзе.

Вдень по канавах качається,
Щось там собі скавучить,
На ніч в травичці ховається —
Поміж горбочками спить.

Ниньки ж старою дорогою,
Хащами цвинтарних трав
До бідолашки безногої
Бог уві сні завітав.

Ніжки міцні і гарнесенькі
Подарувать обіцяв.
Сині дзвіночки тихесенько
Грали хорал поміж трав.

«Чи Тобі важко, о Боже мій,
Хоч уві сні, хоч на мить
Цій нерозумній, знеможеній
Ніжки новенькі зробить?»

В мене є мишенятко. Товариш негаданий,
У кімнатці моїй, що нагадує склеп,
Він хитається, п’яний від шипру і ладану,
Та гризе від нудьги і стрічки́, і мій креп.

Він живе під диваном і слідкує, здивований,
Як у нього вже декілька днів на очах
Неминуче й завзято, як принц зачарований,
Я журбу сповиваю в шістьох дзеркалах.

І щовечора з-за шифон’єрки дешевої
Друг єдиний, звіря молоде,
Делікатно просуне свою пичку рожевую
І, тактовно зітхнувши, за ріг відійде.

Я кормлю його кексом й плітками вчорашніми
Про коханців Марі і про «Танго-Гашиш»
Або просто ділюся останніми враженнями,
Як невдало я з’їздив улітку в Париж.

А коли я засну — він вже у передбаннику
І читає на стінах всю цю милу брехню,
Ці дурниці, що пишуть мені на стрічка́х шанувальники
Про П’єро і про те, як я гарно скимлю.

І не бачить ніхто, як від туги нестримної,
Наче вітер самотній в осінніх полях,
Через злого, малого дівча примітивного
Помираю в шістьох дзеркалах.

Вже зима. І дерева у сніжній веселій накидці.
Та не віриться, що в цю країну загляне Різдво.
Мій кумедний маестро щоранку так жалібно грає на скрипці,
За вікном в кучугурах співає мені Божество!

А колись мені дуже хотілось дитя золотого,
А тепер постаріти бажаю й податись в ченці
І молитися біля притворів печально і строго
Чи то, може, співати, як зараз, співаночки ці!

Все насправді не так, як гадаєш під місячні звуки.
Зрозуміло, що зараз нікуди я і не піду:
В мене купа боргів, є собака, коханка і муки —
Все це дим без вогню… не до серця і не до ладу!

Ви стояли в театрі, в кутку, за кулісами,
Й поза Вами лиш чути одне —
Перукар і суфлер, і актори з актрисами
Потихеньку сварили мене.

Дехто злісно шипів: «Молоде, та вже навчене!
Ось хто вміє за носа водить!».
І тоді Ви сказали: «Послухайте, братчику,
Чи не можна мені Вас любить?»

Пам’ятаю лиш, після вистави успішної,
На вокзалі уклін Ваш м’який.
Ви були того вечора дуже вже ніжною,
Як лампадки промінчик тонкий…

Ну а потім — міста, степ, шляхи, балаганчики…
Я забув найдорожче, що в серці тремтить.
Тільки фраза й лишилась: «Послухайте, братчику,
Чи не можна мені Вас любить?»

М. Юр’євій

Ах, учора померла струнка моя дівчинка,
Моя лялька балетна в подертім трико.
Попід гасовим сонцем зайшлась, покалічена,
Мов метелик прозорий, зламавши крило!

Дев’ятнадцять паяців з артистами
Відспівали кохану мою.
Сонця промінь вгорі розцвітав аметистами.
Я не плачу! Я шану останню тобі віддаю!

Я хрещу твою навчену ніженьку
І атласний стрімкий черевик,
І тебе — ту й не ту — от вже лишенько! —
Я цілую — як звик!

І за маскою з гіпсу, суворо-безслізною,
Я ховатиму жаль за твоїм фуете,
За польотом шифонним… І за всім, що не пізнане
Ані жодним із вас, ні братами Пате?!

Упокой мене, Господи, скомороха незлого,
Упокой хоч у пеклі, аби я забув ці жахи!
В небесах угорі трепетало несказане слово
«Алілуя» — лілова пташина просвітлень лихих.

Л. Т.

Ти заспокой мене,
Нехай це буде жартом,
І ти, насправді, лиш моя,
Як і раніш!

Не покидай мене!
Без тебе жить не варто…
Благаю, зглянься наді мною —
Не залиш!

Однак ти йдеш, холодною, чужою,
Сповивши серце в шовк і шиншила.
Не зневажай мене! Не будь такою злою!
Хай я вважатиму,
Що в мене ти була!..

Вірі Холодній

Та де ж Ви, мій креольчику маленький,
Смаглявий принц з Антільських островів,
Дзвіночку мій китайський, що дзеленькнув
Та й так примхливо вщух, вже не дібравши слів?

О безпорадний мій, і хто ж то Вас зігріє?
Кульбабко витончена, щира й молода…
Без Вас мій балаганчик порожніє.
Як, бідний, зблід П’єро, як часом він рида!

Куди-но Ви пішли, креольчику нещасний!
Смаглявий принц з Антільських островів,
Дзвіночку мій китайський, щойно згаслий,
Парфуме нестійкий! Мелодіє без слів!

Я не знаю, кому і навіщо це треба,
Хто тримав їх у пеклі в руці нетремткій,
Але ж так невблаганно, і зло, і як-небудь
Їх занурили в Вічний Покій!

Глядачі обережні мовчки кутались в шуби,
І якась бідна жінка, від горя сліпа,
Цілувала небіжчика у знекровлені губи
І жбурнула обручкою золотою в попа.

Їх закидали глицею, замісили болотом,
По домівках пішли балачки розпускать,
Чи ще довго триватиме ця мерзотна гидота,
Бо невдовзі, мовляв, доведеться вже голодувать.

І нікому на думку не спало навколішки стати
І сказати цим хлопчикам, що в державі тупій
Навіть подвиги світлі — лише східці хрестаті
В нескінченні провалля — до нездійсненних Мрій!

В. Холодній

Ваші пальці пахнуть ладаном,
А на віях спить журба.
Вже нічому не зарадимо,
Вже нікого не шкода.

Коли серце Ваше з вродою
Ген у вирій відійде,
Сам Господь скляними сходами
Вас до раю поведе.

Шепотить диякон праведний,
У поклін зігнувсь навпіл,
І борідкою так лагідно
Він з ікон змітає пил.

Ваші пальці пахнуть ладаном,
А на віях спить журба.
Вже нічому не зарадимо,
Вже нікого не шкода.