О сонячний, сонячний раю!
На пляжі з Люлю, сам не свій,
Я наче маленький гасаю,
Сп’янівши від сонця і мрій.

Люлю з мавпеням бешкетує,
«Хвилинкою» кличе мене
І знову зі мною пустує,
Й повторює тільки одне:
            «Ну постривай, ну постривай, Хвилиночко,
            Мій хлопчику-цяця ясний!
            Бо любов — лиш…від бублика дірочка,
            Це лише забаганка весни».

Ми в серпні, прощаючись в парку,
Приховуєм горе своє —
Як діти, ридаємо палко,
Бо осінь уже настає.
Немов нерозумне малятко,
Я плачу, рахуючи дні.
Люлю ж як ласкаве котятко
Утішливо каже мені:
            «Ну постривай, ну не плач, Хвилиночко,
            Мій хлопчику-цяця ясний,
            Бо любов — лиш…від бублика дірочка,
            Це лише забаганка весни».

1914—1915