Янголятка живуть в мене вдома,
Серед білого дня завелись.
Все тепер видається чудовим,
Все, над чим я сміявся колись.
Жив я, каюсь, шибайголовою,
Та жона все до рук прибрала.
Не рахуючись зовсім зі мною,
Двох дівчаток мені привела.

Я страшенно був проти спочатку:
Пелюшки остогиднуть адже…
Але в серце залізли дівчатка,
Як кицюньки у ліжко чуже!
І тепер я гніздечко звиваю
З новим сенсом, як птах навесні,
Над колискою часом співаю.
Так співаю, аж дивно мені:
            Донечки, ягідки,
            Ясочки мої!
            Де ж ви, нічки лагідні?
            Де ж ви, солов’ї?

Сонця ясного й світла багато
У житті буде в доньок моїх.
Головне ж — будуть знати дівчата,
Що є дім і Вітчизна у них!

Накупую їм іграшок всеньких,
На ялинку — зорю золоту…
І якихось душевних стареньких
Спеціально для них заведу,
            Щоб народних пісень їм співали,
            Щоб розказували їм казки,
            Щоб дитинство завжди пам’ятали,
            Щоб тихенько спливали роки.
Я, щоправда, поста́рію скоро,
Але ж в мене душа молода!
Аби Бог не був надто суворим —
Хай мені Він подовжить літа!
            Виростуть ягідки.
Донечки мої!
Будуть нічки лагідні
В них і солов’ї!

І закриють донечки
Віченьки мої,
Цвинтарні співатимуть
Батьку солов’ї!

1945, Москва