На сонячнім березі моря,
Одягнута в легку блакить,
Красуня — примхлива як доля —
Давно мою душу ятрить.

Під синій berceuse океану
На жовто-лимонній землі
Уперто, ласкаво старанно
Для неї співаю в журбі:
«Мадам, що тут можна додати?
Ви в піснях почули мене.
Не треба так довго терзати
У літо таке чарівне!

Чекаю Вас знову і знову
І гину в нестримнім вогні!
Коли ж Ви промовите слово,
Відкриєте серце мені?»

Вона ж закидає натомість,
Не стримуючи куражу:
«Вам слава пішла не на користь.
А втім… я Вам завтра скажу».

Давно спорожніли тераси
І з пляжу кабінки звезли,
І навіть рибальські баркаси
Далеко у море пішли.

І сумно відтак на світанку
Прощались зі мною пташки.
А в жовтні я їй наостанку
Сказав в безнадії важкій:
«Мадам, уже осінь довкола.
Вже падає листя в чаду.
Врожаю обтяжливі грона
Жовтіють в самотнім саду.

Чекаю Вас знову і знову
І гину в нестримнім вогні!
Коли ж Ви промовите слово,
Відкриєте серце мені?»

Вона через силу сказала,
Сховавши придушений крик:
«Я Вас надто довго жадала.
Вже пізно… Прощайте на вік».

1930
Цоппот, Данціг