Кінець літа — це не завжди осінь, якщо є що пригадати і це «щось» нібито довго не дає пожовкнути деревам, затягнутися небу непробивною сірою сіткою дощу. Сумуєш хіба що за тою яскравою табірною феєрією, яка розігралася цього літа, як і в минулі роки, «на тому ж місці, у той же час» — на острові Король, де зібрав дітвору під свої гостинні намети, годував у солдатських польових кухнях, катав у каяках та на конях, та й дав змогу побути самими собою просто неба у вільних зелених травах острову стаціонарний табір Дитячо-молодіжного об’єднання клубу «Компас». І його три веселих зміни, начебто три кольорових намистинки — дорогоцінні нагороди, чесно зароблені у цікавому і навіть іноді нелегкому табірному житті… Але не будемо забігати вперед… Отже, перша зміна…

«Слов’яни». Ще й досі, здається, табірна річка Козинка відлунює де-не-де ритмічні голоси пісні «Оберіг», яка захищала острівчан-слов’ян від нечистої сили. Цю пісню, до речі, склали самі вожді поселень для нічної рольової гри, за правилами якої усі загони — «Велесята» (Велес — древньослов’янський бог родючості та здоров’я), «Болебошки» (богиня дитячого щастя) та «Поселення Дрьоми» (бог сну та спокою) — шукали сховане темною силою сонце. І так усі перейнялися цим дійством, що навіть дорослі відчули чари купальської ночі, а пісня «Оберіг» прижилася і стала табірною піснею на ціле літо…

Тематика «Слов’ян» обумовила і такі народні факультети, що працювали для дітей: шиття слов’янських сорочок, які потім оздоблювалися сплетеними з трави косичками; майстрування з бісеру фігурок, прикрас з використанням традиційних рослинного та геометричного орнаментів. І взагалі, гаслом цієї зміни було: «Пізнання глибинної суті слов’янської обрядовості, звернення до свого “коріння”».

«Тотем». Запрошена у табір на цю зміну з індіанською тематикою сім’я «українських індіанців» (батько Бізон, мати Тятива та їхній син Микола) професійно допомагала дітям пізнавати традиції та й філософію цього мужнього народу. Шиття мокасинів, виготовлення луків зі стрілами, бойове розфарбування створювали атмосферу таємничості та неперевершеної індіанської сміливості. А вечори можна було проводити за цікавою розмовою, усім табором (до 55 чоловік) вміщаючись у тіпі — великому індіанському наметі, в якому й жила ця славетна сім’я «червоношкірих».

А непроста нічна рольова гра, в якій племена (загони) рятували своїх вождів (командирів) з полону — з форту білошкірих «Хаггіс» (комендантський табір), вимагала неабиякої спритності, кмітливості у маскуванні та орієнтуванні на місцевості. Все це, та й саме спрямування «Тотему» на розвинення у дітей таких якостей, як взаємодопомога, рухливість та працездатність, викликало потребу ввести особливу систему заохочень, тобто знаків-нагород у вигляді вже вищезгаданих великих керамічних бусинок: біла — за вміння розводити вогнище, збирати ягоди, плести з бісеру фенечки; синя — за доброзичливість, допомогу, почуття довіри (цю бусинку між іншим було найтяжче отримати, бо про свої добрі діла якось недоречно кричати на весь світ, треба, щоби це помітили оточуючі); і червона — за бойове мистецтво: наприклад, не просто було дітям непомітно зняти розвішані у людних місцях острова скальпи (зроблені, звичайно, з пеньки та пінопласту), бо ж їх пильно охороняли юніори. І ось ці бусинки чіплялись на чорну мотузку і з гордістю носилися, як почесне намисто…

Можна сказати, провідною ідеєю цієї зміни було повернення до мрії дитинства (хто ж преріями, каньйонами, апачами не марив у свій час) та прищеплення дітям зацікавленості і поваги до іншого народу.

«Арт». Цей мистецько-художній коктейль готувався за рецептом, з’єднуючою основою якого була ідея: «Роби що хочеш: твори, самовиражайся, виявляй свій артистичний хист». Звісно ж, не виходячи з рамок здорового глузду. Але… Всі ці умовності буденного нормативно-цивілізованого світу дозволялося залишити позаду. Діти могли хоч кожного дня змінювати колір свого волосся, прикрашати себе ультрамодним одягом, зробленим власноруч, а розмаїття манікюру та макіяжу створювали концепцію «Вибуху на фабриці фарб». І недивно, бо цьому смаковиявленню сприяв діючий Салон краси. А такі художні майстерні, як «Танці» (з вчителем — неповторним Максом), «Ліплення з глини» та «Очумілі ручки» з вироблення прикрас із шкіри тільки підсилювали вогонь мистецьких пристрастей у таборі. Про це свідчить виставка «Хеппінінг» (мистецтво моменту), де особливо запам’ятався колаж «Портрет Доріана Грея» з прикутою до полотна гарною дівчиною, розмальованою гуашшю та гримом, та напівчорний-напівбілий хлопчина з експозиції «Змішаний шлюб»…

Також діти довели у разовій акції «Ресторан», що мистецтво буває у всьому, приготувавши таку трудомістку у польових умовах, аристократичну вечерю, меню якої склали плов, печеня та курка… А заключна виставка гончарних виробів полонила навіть найвибагливіших критиків.

Ну що ж. Літо-2000 скінчилося. Ще не у всіх просохли щойно зроблені фотографії з табірних змін. Діти з радістю спілкуються вже за шкільними партами, обговорюючи літні канікули. І зустрічаючи когось з біло-синьо-червоними бусинками на шиї, як змовники переглядаються: «То свій…» Хоча для острова дружби нема чужих, бо перед дитячою відкритістю та щирістю і талантом організаторів табору не встоїть навіть зчерствіле серце прагматичного дорослого.

Надруковано в районній газеті м. Києва «Мій дім Лівобережжя»
22 вересня 2000 р.