Любий друже, чи не знаєш ти того Метелика, який велетенський вітер здійняв? Ні? І тим вітром широку пашу зорав, ні, не знаєш? Тю! Та засіяв сонячним попелом землю рясно-рясно, що аж і не зогледівся, як сто тисяч сонечок там повиростало. І досі не знаєш, про кого я тут розмову веду? Гой, то ти, мабуть, у Дитячій Академії гри ніколи не вчився. А вже пампушок із зоряним повидлом не тільки не їв, та навіть й не нюхав...
Тож послухай, бідолахо невчена, казку про Метелика Хороброго...
Був собі Метелик — не великий і не малий, такий — як раз щоб у голчане вушко пролізти та у маковому зерняткові хатку собі видовбти. Пурхав при дорозі, стовчував землю на порох та розносив пилюку ту по усьому світові... Від того пилу Метелик на колір виходив сіреньким, а на запах... Тож — будьте здорові!
Ти скажеш, котику, навіщо та пилюка здалася, яка з неї користь усім чесним християнам? А я тобі відповім: дивись, якою м'якенькою стає від пилу путь для мандрівника. Як пил лагідно притрушує рани землі. Як він ніжно огортає легким килимом блискучі речі і не дає їм завчасно потьмяніти.
Так ось, пурхав собі Метелик світом при дорозі, вовтузився у пилюці, що аж був схожий на маленьку хмарку.
Та раптом прийшла на землю зненацька біда чорна. З'явилося, десь із черева земного вилізло Чудисько-юдисько і почало сонця з неба пожирати. Так-так, не дивуйся, тоді на небі багато сонць, мов квіточок, цвіло — усім вистачало їхнього кольорового світла, бо кожне на різний колір світилося і саме тим, хто носив той колір, життя додавало.
А те Чудисько, грець йому, нумо тягати без дозволу сонечки собі на сніданок. Ще не встигне яке зелене сонечко зійти — вже чорна пащека Чудиська із іклами вхопить те зелене сонце-зеленце. Не встигне червоненьке сонечко макам та мальвам привіт із неба надіслати, а Чудисько вже його хрумкає-ласує...
Майже всі сонечки пожерло Чудисько-варіятисько — тільки до білого ще не дісталося, бо теє біле найвище за усі в небі цвіло і було над усіма Царем.
Перелякалися усі мешканці землі, що ж буде, як останнє Цар-сонце Чудисько вхопить? Як того лихого Юдиська позбутися?
Звернулися земляни до Цар-сонця, і відповіло їм біле світило: «Треба з черева землі дістати попіл сонця, що там захований, та й жбурнути у Страховиська, тоді йому прийде кінець».
А з того черева, може ти не знаєш, Богданчику, вибивався самісінький вогонь, і хто не зазирав у ту вогняну безодню — із жахом відсахнеться від неї. Хто ж бо осмілиться пірнути у пекло?
А наш Метелик погодився. Добряче викачався у своїй рідній пилюці та й пурхнув у вогонь безодні. Поки він летів униз, поки вогонь злизував із нього пил, Метелик долетів аж до водного шару землі, де текла підземна Кришталева ріка, перелетів і її. Звісно ж, вимок до нитки. Але, коли впав на білий попіл сонця, то його блискучий порошок міцно припав до вологих крильцят Метелика. Метелик відштовхнувся з усієї сили від шару попелу і полетів назад — з-під землі та на землю... Кришталева ріка розступилася, прийнявши Метелика за білого голуба, а далі — вогонь земної пащі теж не зміг узяти цього білого попільного обладунка на метеликові. І Метелик неушкодженим вистрибнув із черева землі. Та саме потрапив до Чудовиська, яке безтурботно лежало поблизу та длубалося у носі.
Метелик, не роздумуючи, скочив Чудиську в одну ніздрю та швиденько вилетів у другу. Чудисько-клишоногисько від несподіванки та лоскоту (від того білого попелу сонця) як чхне на цілий світ, що аж луснуло, і сліду від нього не залишилося. А той великий і гучний вибух, який спричинило чхання Потвориська, збудив велетенський вітер, що був спав за небесними горами. Вітер як гепнеться з неба на землю, як зі сну та переляку відкотиться, що аж ниву добре зорав. А Хоробрий Метелик політав над тою нивкою, пообтрушував із себе у ріллю попіл сонця. Тут усі й ахнули! Бо повиростало на тій паші сто тисяч золотавих сонць та й залишилися цвісти на землі. Отже і від них вельми тепло та сонячно в нашій рідній Україні. Це ж — соняхи невмирущі!
А ти, любий друже, молодець, що казку гарно слухав. Але припини длубатися у носі, бо вже казочці —
КІНЕЦЬ.