«Піхви поламані, шабель сховати не можна».

З кінофільму «Зоря принадливого щастя»

В реліктові засніжені ліси,
У Північ — у жадану й променисту,
Зі спалахом передчуття грози
Я вирушаю в путь по декабриста.

Де білі мохи пестять слід — туди!
Слизота запашна грибів нудьгує…
Де крізь дощі — сніги-сніги-сніги,
А у мерзлоті болота нуртують.

Все оповила пара льодяна —
То подих Біломор’я й Океану.
Володарка тайгового майна
Я мушу розмести його тумани

І розтопити блискавку живу,
Що вмерзла в друзки в непролазних хмарах.
Мій декабристе, бенкендорфом зву
Облуду снів, побоювань примару.

Волію застовпити Соловки…
А перед тим — дізнатися кохання…
У Петербурзі знову залюбки
Сяйнути на балу, майбуть, в останнє.

І порожньо, з обозом рибним, геть
На довгу, строгу Північ я полину,
Затиснувши, мов безземельний кметь,
В долоні грудку — рідну Україну.

У сніг піду за пострілом мети.
Не в заслання — в уславлення шляхетства.
І вийдеш з рудника назустріч ти,
Мій лицарю свободи і мистецтва.