Зранку зі знайомим світом
Зустрічі зраділа,
До його кожуха-свити
Душу притулила.

Відсахнувся світ від мене
Заспано й надуто…
Дивно мені і непевно,
Та вже якось буде.

Ескалаторами вгору
Й вниз крокую світом.
Лежебокою-затором
Світ буркоче слідом.

Світ то ледве бовваніє,
Льодом наростає,
То, мов сніг, у вічі сіє,
Висковза, тікає

Із-під ніг… Та то нічого,
Що нема людини…
Якось буде. Серця човник
Відплива у днину

У новую, де наразі
Незнайомця дотик
Стріне в просторі і часі
Мій відмерзлий вогник.

2005

Більш прозора і беззахисна —
Боронитися не хочу.
Най жахає доля капосна —
Я, закохана, тріпочу

На вітру, на Божім диханні
Білим клаптиком батисту…
Груди всесвіту запихкані
Та розхристано зористі

Мов шляхетною краваткою
Запишалися, затихлі,
Звичайнісінькою латкою
З ниточок моєї втіхи.

2005

Полатані ведмедики дитинства,
Ви ще йдете у кроках мого дня.
З підсліпуватих оченят з намиста
Виблискуєте щирість навмання —

До кого дотяглася ніжна лапка,
Куди торкнувся вушка лоскотун…
Довірливі, обскубані звірятка,
Плекаєте у світі доброту.

Ще тулитесь і цьомаєте тишком
Великих і двоногих старшунів…
Ся бавлю, волохаті клишоніжки,
Бо ж чую, що говорите мені.

2005

Прокинешся — і зразу в небо,
Щоб додивитися свій сон…
Проходять рішення повз тебе
Крізь ґрати штампів, заборон.

Ти встигнеш ухопити натяк
Та їхній задум навздогін,
І раптом осінить завзяття
Зробити всупереч усім.

Відчувши крила променисті,
Нестримні крила ВЛАСНИХ мрій,
Відкинеш напхане з дитинства,
Вже перетворене на гній.

І твою щиру непокору
Ніякий сумнів не поборе.

1
Ховаю очі,
Мов коштовні перла
за огорожею голчастих вій…
Спрямовую
В багнюку під ногами
Свій погляд,
Наче промінь золотий…
Бо в ньому струменіє
Твого серця вогонь…
Твій образ у очах…
Того коштовні…
А люди й не подумують
Шукати
У простоті,
Затоптаній та ницій…

2
Мені б то —
Якнайкраще заніміти
Та пір’ячком забитися в подушку…
Оглухла тиша
Хай мене займає,
Аби тобі не шкодити,
Коханий…
Від твого дихання
Я вгору піднімаюсь…
Дурненьке пір’ячко…
Вважає…що і справді…

3
Чомусь уперше
Ця розлука кривдить…
Заслабла я —
Тебе не відчуваю…
Немає сил чи мужності
заплакать…
Невже скінчилося
Між нами дивування —
Те відчайдушне
Цьомкання дитяче
Думками,
Пестощами-натяками
В дусі?

4
Так добре ‘було
Бавитися ‘разом!
Точити нісенітниці безгрішні…
А зараз…
Мало шию не зламала —
Від тебе щораз
Очі відвертаю,
Бліда…змарніла…
Плачу щочасинки…
Бо обійняти тебе —
Мрія однодумна…

5
Відверта…
Ніби вулична квіткарка…
Від довгого перебування-
спілкування із квітами
Я надто делікатна…
Ти строгощів напустиш —
Ось і в’яну…
Задарма
Квіти віддаю
У добрі руки…

6
Говорять люди,
Нерозділена любов
Даремна…
Навіть більше —
Неправдива…
Я, мабуть,
Богу завинила,
Бо кохаю
Безсило… марно…
Не любов —
Якась фальшивка…

7
Взяла собі за звичку
У щоденник
Записувати тільки
Втішні знаки…
Ти вчора лляв з очей
вологу ніжну…
І я згубила
прикрощі прийдешні…

Юрасеві від феї

Ручку наслідують пальці —
Вужчають після письма.
Справджується мов у казці
Писане, із усіма
Тонкощами — до подробиць,
Тільки й чекай дивовиж…
Все буде добре, що зробиш,
Лиш
нетерпіння
облиш!
Навіть уїдливий промах
Стане смішним на очах
Просто на вдумливий помах
Палички-
ручки
в руках…

Між квітами живими та книжками
Цвіте царівна дивная моя.
Не бачу її в дзеркалі, між снами,
Та знаю певно, що вона — то я.

За чаюванням затишним і теплим
Її тонка рука та срібний сміх,
Коли зима непереборним степом
Лягає, насуваючись зі стріх.

Якщо гаптую, чи в’яжу, чи шию —
Не навчена, як то у давні дні
Дівчаток доглядали, — що не вмію,
Вона стібком підказує мені.

За піснею чи то музикуванням
Її акорди лагідні беру,
Або відчую захват у зітханні,
Як спільні ноти трапили до рук.

Її самотина — це слово срібне.
Натхненно мовчимо із нею вдвох —
Тоді сплива на думку лиш потрібне
Та огортає впевненість обох.

На жаль, вона з моєї комірчини
Не йде у світ, прокурений наскрізь,
І їй ніхто вітальні не відчинить,
До танцю не запросить і до сліз,

Бо в неї посаг дивний, нетутешній —
Для вуст флояра біла, для очей
Томи Лєскова й Бердника, з Опішні
Горнятка для простих, смачних речей,

Чотири сукні ще — на пори року,
І кожна — то весільна. Будь-коли
Зі своїм нареченим Такубоку
Закохані вони, як і були.

Моя царівна знається на праці,
Хоч цесареві там якась рідня…
Не жде собі добра на срібній таці —
Сердечна, вільна, радісна щодня.

Якщо не літати —
Атрофуються крила.
Якщо не кохати —
Скам’янієш колись назавжди.
Нікому добра не бажати —
Перетворишся згодом на брилу
Зневаги, іронії та прокльонів страшних.

Хай підкине тебе
Хвиля плину —
Океану буття.
Та ніхто не підніме
На кпини
Голос твого чуття,
Голос твого
Палкого
Чуття!

Не звик коли думати —
Ти їси і все мало,
Бо ж думкою рухати
Можна гори далекі й близькі.
Немає у тебе чуттів —
То і розуму якось не стало:
Голова в тарілках отупіла слизьких.

Ти брешеш собі —
Тож обманюєш інших:
Нема у багні
Мудрагельськім стежок не кривих.
Якщо ти насправді людина,
А не первісна мавпа колишня,
Ти — Бог, Океан у тобі не затих.

* * *
Зриває компліменти одяг мій…
Оголена під ним
Ніяковію…

* * *
Давно із черевом
Посварені ми люто…
І ноги страйкувати почали…

* * *
Так жадібно
За грудочку землі вчепилася
Травичка на цеглині!

* * *
Мій капітане Вітру! Цим вітрилом — з тополі пуху —
Запинай хутчіш вікно моєї хатки
В океані сліз…

* * *
У шибку б’є нічний метелик мрії…
Не відчиню — він дужче
Пурхає вже в хаті!

* * *
З тополі клаптик ватки проплива.
Спіймав промінчик сонця —
Закохався!

* * *
Облишу відчаю обвислі щоки,
Опалі плечі — присоромила
Струнка берізка!

* * *
Немов принцеса справжня —
На дозвіллі гаптую,
А стібки вкривають серце…

* * *
За ним так щиро,
Пристрасно… гаптую!
Кривавлять пальці…

* * *
Цебро дощу!
Рудий собака вперто
Шука суху стежину цього літа.

* * *
Скорботне літо!
Лиш птахам робота —
Ховатися від зливи й холоднечі.

* * *
Мов злодій
Прозирає кволе сонце
Крізь грати дощові.

Колись
Небо було вище,
Легше дихати було…
Ми тоді кохали, та навіщось
Розлучились —
І усе пройшло.
Колись
Ти і я раділи
І гойдала нас небесна вись.
Десь ти там,
Угору подивись,
Бо я не хочу,
щоб «колись»…

Чуєш, весна
Ось-ось настане,
І я шукатиму тебе.
Вірю, між нами
Сніг розтане,
Спогад мій кохання наше
Вмить дожене,
вмить дожене.

Колись
Я ходив окрилений,
В долонях цілий світ тримав.
Ти була красива і усміхнена…
Тепер — кругом
Одна зима.
Ми уже
Не ті і огрубіли,
Але в серці біль засів ножем.
Вже не снишся.
Чи забула вже?
Та я не хочу,
щоб «уже»…

Знаю, весна
Ось-ось настане,
Та я її не чекатиму.
Їду! І якось
Квитка дістану —
Буде він щасливим,
Бо тебе я знайду!

КОДА:
Мій спогад, як поїзд,
Що будь-яку відстань долає.
Він час невблаганний спинив
І сягнув до мети.
А ось і вокзал…
Мені кажуть: хіба це буває?
Та ось і перон…
А на тому пероні
Закохана ТИ…

Знаю, весна
Ось-ось настане,
Та я її не чекатиму.
Їду! І якось
Квитка дістану —
Буде він щасливим,
Бо тебе я знайду!