До неба витягнула шию,
А очі втупились в зорю.
Шмат неба в ладанку зашию.
Ним морок сенсу поборю.

Бог бачить смертного щасливим —
В кінці незлічених життів;
Вінці — не лабіринти звивин
У головах шибайголів.

Він чує тих, хто чує ближніх,
І грає з дітьми у квача:
Підштовхуючи їх побіжно,
Їм Власні мрії доруча.

Вони ж — і вільні, і щасливі —
Життя та віру віддають.
А чорні лабіринти звивин
У морок відчаю течуть…