«Яничаре, зізнайся!
Хоч на пласі, в останнє…
За що матір запродав,
Чом паплюжиш ці ниви,
З грона рідного чавиш
Кров козацьку, святую?
Навіть твій оселедець
Перекинувсь на гада
Та й шипить тобі в очі,
Зазирає: «Зізнайся!»
Ти дрижиш, ти волаєш —
Лише з остраху смерті.
Так, сокира не збреше,
Коли враз неправдивий
Твій язик вмить зрубає
Попід корінь — під шию.
Але знай, ще по тому
Й смерть не збреше, не змовчить,
Розповість все у спосіб
Несподіваний, дивний»…

Так до сина до свого
Промовляла країна,
Біля тину на зрубі
Трьохсотлітнього дуба,
Колисавши, плекавши
Голівоньку зрадливу
Яничарка-сина:
«Тож дивись — ще не пізно!»

Та у відповідь рветься
З грудей його широких
Дикий лемент та ницість
Зрадника й боягуза.

І сокира відбила
Звук останньої миті!
Поки груди ще пнулись —
Голова покотилась
Та повстала під тином
На обрубку. І правда
Розімкнула очиці
І вуста розчепила…

Поки тіло здригалось.
Навсібіч рачкувало,
Голова каяття.
Мов молитву, складала.
Оселедець посивів,
«Перетнувши» обличчя
Наче блискавка — навпіл…
І вкраїнець поснув…