Дуже важко нам, «відсталим татам»:
Підростають доньки і синки,
Вже до лап прибрали нас завзято
Молоденькі ці більшовики.

Ось, приміром, думку свою скажеш.
Може, все життя над цим сидів.
Смішно їм і думають інакше.
«Батьку, ти жахливо застарів».

Винен! Я – у ногу… А задишка –
Це вже у рахунок не іде.
Я ж не можу вистрибом, ой лишко,
Аж на двісті років йти вперед!

Звісно ж – сперечатися даремно.
Їм не треба судження мого.
Але можна вперто, стисло й чемно
Понавчати їх того-сього.

Ну хоча б ото не зазнаватись
І не зневажати тат, еге ж.
Якось з нашим віком рахуватись,
Якось «старших» шанувати все ж.

Їх послухати – вони «титани»,
Впораються з цілим світом, ич!
Втім, у них такі великі плани,
Що й не заперечиш, ясна річ.

Загалом їм треба потакати,
Більш мовчати і триматись меж.
Якось їхній вік слід поважати,
Слід «молодших» шанувати теж.

І, боюсь, що доведеться «татам»
Залишити затишний престол,
Все віддати безпардонним лапам
І піти навчатись… в комсомол!

1955
Москва