Я кохаю Вас тепло й замислено.
Ви на мене свій хрестик вдягли…
Так лише наречених нездійснених
І кохають — бо ті вже пішли.

І за віщо Вас кличуть Джокондою?
Це так грубо, на думку мою.
Більше в Вас аскетизму іконного
З-за широких очей, що люблю.

В Вас «Царицю Небесну» вбачаю я,
Богородицю волзьких скитів,
Всіх скорботних Ви радість та чаяння
Наших руських дрімучих лісів.

І кохання своє наче з храму я
Як ту свічку дбайливо несу.
Не словами себе я порадую —
У мовчання сховаю сльозу.

Боже збав, в нетерпінні розчавити
Наш крихкий, несміливий роман.
Ваша зовнішність хай захищає Вас
Від кохання, від мене, від ран.

1920–1921
Константинополь