От і все. Панахиду скінчено.
Б’є у дзвони обідній час.
В ці тортури, як в жало відчаю,
Поринаю в останній раз.

Ниткувате кадіння ладаном,
Неоплаканих сліз клубок —
Зрозуміло усе й розгадано.
Ці рядки — почуттям вінок.

Що тобі побажати? Милого?
Чи то щастя для двох персон?
Або швидко забути винного,
Що спинив твій солодкий сон?

Він осліп, як від чарів сонячних.
Помирати лишили його.
Ти не сердься за жест безпомічний
Докричати до серця твого.

Я кохання твоє, мов квіточку,
Закладу між старі книжки.
Час невдовзі зітре цю міточку.
Все зітре його лик важкий.

Прощавай же, моя тягнибідо,
Моїх гір неземна краса.
Ти тепер нешкідлива нібито,
Він тебе докохає сам.

1921
Бессарабія