Перше, що спадає на думку після прочитання другої поетичної збірки луцької поетеси Нати Гранич «Крилатий пес розлуки» (Видавництво «Волинська обласна друкарня», м. Луцьк, 2002), так це вислів витонченого петербуржця й щирого полтавчанина Євгена Павловича Гребінки: «Шкодуємо тих, котрі не знають цієї (української — автор) мови. Вони позбавлені правдивої насолоди».
Йдеться про північні народи російської тундри (втім й усі народи Росії), землю яких оспівала у своїх творах авторка книги і серед яких свого часу вона зростала, поєднуючи у власному світосприйманні графічну статику низькорослих кущиків на тлі льодовика та південний імпресіонізм «за обрієм соняха»… Суміш «Магадан — Тернопільщина», з останньою складовою якої пов’язане глибоке родинне коріння поетеси.
Але Ната Гранич, як істинна чукчанка, не зраджує білому кольору снігів — «Не знати як, не знати як і звідки, Під небом цим, з-під цих снігів цвіту», «Моїм снігам багато так мене» і навіть таке: «Усім весна на банях, а мені сяйво північне»… Табула раса наталчиних снігів, де »залишилося вірш… написати. І стерти», де вітри, чистота й недоторканість, — це ж найкраща можливість помедитувати читачеві. І — жодного натяку на авторський диктат або дидактику у поданні образів й виникненні асоціацій та сприйнятті метафор, жодної декларативності. І тільки крізь рядки зненацька проступить здалека плетиво оленячих рогів, чи бубон шамана зіллється зі стукотом серця, а шукане сонце якогось дивного пізнання нарешті просякне круглий отвір стелі яранги…
Зачарування засніжено білими віршами Нати (пейзажі й ті »на молоці», розділ книги), де крихкі до невловимості образи мов ті відтінки все того ж білого або різні «назви» різних відтінків снігу (кажуть, у мові чукчів й коряків цих визначень понад сотні є)… Здається, щось робиться з очима, якщо починаєш бачити крізь сніги й вітри:
що зліпите мені зі снігу стиглого
-------------------------------------------
засніжено
дзвони б’ють
Зрозуміло, постає чисто природне (професійне) питання: як це поетеса робить? Яка «техніка» складання віршів? Коли дійсно знаходишся під впливом текстів, то на це звертаєш-таки увагу. Тож — як саме?
Чи видобуває Ната Гранич поезію наче руду з буденщини, чи вишукує у морошковому морі натхнення, а може вихоплює з-під ковадла в ударах спогаду, який, як зізнається авторка, «незважаючи на те, що я жінка, б’є»?
Складається враження, що рядки наталчиних віршів — це спонтанні щоденникові зізнання самій собі, але довго виношені у голові й серці, тільки якось зовсім випадково випорснуті на папір. Причому людиною, мабуть, яка не пише щоденника, бо як вельми чутлива натура не довіряє паперу й словам сказаним, що »є неправдою»:
А вірші сіллю, озирнувшись, стануть…
Нема хизування, випадкових рим, а у верлібрах й поготів — боязкий, оголений «трепет баркароли». Таке не пишуть навіть у щоденнику, таким потихеньку й осторонь дихають у рукавичку, хукаючи…
Це поезія зізнань, у яких фантастична легкість-спалах завдячує «конвою думок» «з-під неба солоних вій»… І цією інкрустованою легкістю й моментальністю проникнення у душу читача, на мою думку, й найбільш цінні твори Нати Гранич. Особливо, коли йдеться про любов до чоловіка. Поговоримо про любов…
Вже відходить традиційний у 20-му столітті жіночий лемент усіх часів: «Мой милый, что тебе я сделала?» (М. Цвєтаєва). Вимушене феміністичне: «Ну що ж, нехай. Я сильна, навіть зла» замінюється більш риторичним й узагальнюючим: «А жінці хто потрібен, якщо вона поет?» (Л. Костенко).
Поезія Нати Гранич, минаючи цю Сциллу і Харибду з’ясовування відносин між двома споконвічно протилежними половинами, обирає навіть не золото середини, а несподіваний четвертий верхній шлях:
Я буду світлою. Таку собі й лиши.
Змалюєш з мене дерево чи квітку.
За сутінками голосу не видко.
І ні душі.
Я буду вільною. На покутті свіча.
Різдвяним усміхом свобода нескінченна.
У вельон снігу вбрана наречена —
Принишкну небом до твого плеча.
---------------------------------------------------
день літачком складу
до тебе прилетить
Бути небом для коханого, тримати висоту, зриватися, відходити тінню над обрієм, блукати «сонцем без дому», скрипкою з »кульбабового дерева»… І все ж таки повнитися щастям від правдивої любові, яка, власне, за апостолом Павлом і »усе терпить», і »не перестає», бо попереду:
Крапка. Небо. Щось невідоме.
Співу жменя чи, може, погляду.
Ната Гранич повертає ту любов жінці, налаштовує читача на ті світлі ноти жертовного зітхання й самовіддання, для яких повинні готуватися нові книжки, мають з’являтися меценати-видавці й читачі — жерці прекрасного. Це так очевидно, особливо вслід за наталчиною рукою, якою:
прикрашаю ялинку
найбільша радість
коли з верхівки світиться
ЛЮБЛЮ ТЕБЕ