Читаючи Любов Базь — її оповідання (поміж яких «Моє місто», «Відчинена брама», «Гіперсомнія», «Серце», «А ти танцюй!», «Її любить лід», «Білі стіни»), а надто романи «Де профундіс» і «Віват, Академія!», — не можеш відірватися від полотна створеного світу, бо розумієш, яка спрага тебе мучила і який ти радий, що набрів на таку літературу. І річ не в сюжеті, не в темі, що її обрала письменниця, і навіть не в образах, змальованих доволі майстерно, аж їх відчуваєш, здається, на дотик і вже по перших десяти хвилинах прочитання впізнаєш, як знайомих, чи давно забутих людей, а може, побачених нещодавно, тільки де? Річ у самій Любі та її талантові писати живі тексти.

Живі? Тобто з цілком логічними (не притягнутими за вуха) ситуаціями й подіями — ну як саме життя.

Сильні? Бо почуття й роздуми, що їх транслює авторка думками, словами й вчинками своїх героїв завжди потужні, цікаві, серйозні, навіть дещо революційні, хоча не позбавлені влучного гумору. Хочеться одразу довіритись Любі, як поводирю, який веде тебе вслід за героями крізь низку карколомних пригод і випробувань.

Серйозні? Завжди на сторінках Любиних книжок та оповідань постає питання вибору, дорослих рішень (хоча Люба часто-густо змальовую спудеїв і школярів), усвідомленого ставлення не лише до власного життя, а й до долі цілих цивілізацій. А це свідчить про об’ємне, масштабне мислення авторки, яку цікаво слухати і легко читати, бо написано соковито, сучасно, подеколи експресивно й навіть агресивно (щоб думку донести «тим, хто в танку», або не в теміJ). І разом з тим — нічого зайвого, штучного, неоковирного.

Гуманістичні? О так… Любині герої дбають одне про одного у битвах з потворами-зомбі, ризикуючи собою, але водночас жаліють і тих потвор, проти яких ведеться запекла боротьба, не погоджуються з тим, як влаштований цей страшний світ вічної ворожнечі, з тим, що залишили у спадок їм, молодим, їхні недалекоглядні вітці, жаліють і розуміють, коли страждання пошматованої плоті всіх цих пропащих істот (а в нашому світі пропащих, покалічених душ) зливаються у суцільний стогін-благання порятунку. І його чує Люба, вона примушує замислюватися своїх героїнь про такі «дивні» й «дурні» ідеї це як для наших пересічних культмасових бойовиків-мочилово із чорно-білим поділенням на своїх і чужинців. Бо… не відокремлює себе ні від цього, не від тамтого боку битви за життя. Вона, на прикладі головної героїні «Віват, Академіє» Ляни Бівьорст (у якої отруєна правиця відчуває світ потвор, і лівиця б’ється за світ людей), розуміє, що життя одне й спільне для всіх істот і створінь, і неможливо огородитися стіною бойових візерунків і заклинань, воно рано чи пізно проросте новими Перепонами й пастками. І тому — такі незвичні і неочікувані сюжетні закрути чекають на читачів Любиних творів.

Кінець кінцем, романтичні? Ще б пак! Використання в текстах замовлянь, віршів-пісень-оберегів, ритуальних речитативів, рясно скроплених вогняними сльозами Любові, дозволяє насолодитися красою створеного письменницею світу — попри моторошні й доволі темні часи постапокаліптичного існування.

Правдиві? Хіба те, що виписує Люба в своїх творах, не відбувається в нашому світі, тільки дещо в інших формах, з іншими учасниками цієї гри-битви під назвою «виживання»? Авторка проявляє все це, робить його кричущо рельєфним, переносячи у свої фентезійні шари свідомості.

Та чи такі вже вони вигадані чи фентезійні?

Читаючи Любов Базь, чомусь віриш їй до останку, до останнього рядка в книжці: «Обравши потрібне ім’я, я натиснула на «виклик». (Виклик до нашої довіри й розуміння? До нашого вибору, як розвиватиметься далі наше з вами життя?)

Ще раз наголошую, річ не стільки в неабиякій майстерності конструювання тексту, художнього відтворення дуже цікавих і глибоких думок … Просто відчуваєш хребтом, якусь, як на мене, древню правду, що долинула з далеких часів дідів-прадідів, котрі жили, певно що, у багатовимірному просторі, чуєш артефактне звучання голосу письменниці, бо Люба (незважаючи на молоді літа) — давня душа із цінним багатовіковим досвідом, що прийшла у наш світ і ділиться своїми духовними надбаннями, своїми невигаданими світами, в яких вона жила колись і які, можливо, паралельно відвідує й зараз, бо багато історій в її книжках списані з її снів, а може, минулих втілень.

Гадаю, можна сміливо сказати, що Любині твори мають всі ознаки й невичерпний потенціал Великої літератури.

Здається, в людській культурі (між нами ельфами й оркинями кажучи — посилання на «Де профундіс»J), себто на тутешній мові хомо, це називається стислим, проте змістовним словом — «Успіх». Я б ще додала оплесків.

Лариса Дубас,
поет, бард, перекладач,
редактор, критик.
2019 р.