Заметіль забілила, завапнувала очі… Здається, стоять поваплені хугою мої мрії, набуваючи казкового шарму… Підставляють свої червоні вітрила мої сподівання — і кому? — чарівниці віхолі, яка вмить перетворює їх шатра на хмари й кучугури… Відчуваю себе Снігуронькою, що вповільнює рухи й навіть думки — заради того внутрішнього спокою надії, що росте й росте під снігом і даватиме буйний цвіт навесні…

А поки… Поки пухнастий, зірчастий, іскристий туман завірюхи вирує світом… Ніч зійшла до незгаслих кватирок, прилягла до вікон, які ще не полишили втомленою рукою свого господаря світитися та проймати глуху темряву сяйвом життєдайної, всюдисущої електрики…

Ніч припадає до палаючих стільників житла людського — аби відчути насолоду й щастя світити й зігрівати все довкола… Зимова ніч не знає тепла, того так конче потребує його… Й так фантастично забілює свою чорну глупоту химерним шаром вологої розгубленості… А насправді, не знаючи того, ніч зігріває снігом маленький пуп’янок життя, який б’ється у моїх грудях та не вимикає світла, хоч вже по ночі, який радіє завірюсі й розкриває обійми зимовій каламуті… Бо передчуваю зустріч із чудом, що готує для мене, як і для кожного гарячого серця, ця жадана, дивовижна й дотепер не вивчена ані людським розумом, ані уявою НОВОРІЧНА НІЧ…

Під псевдонімом Леся Болюбаш
Надруковано в газеті «Літературна Україна»,
30 грудня 2004 р.