«Очі чорнії, найяскравіші…»
«Красно дякую, — сказав я вже у передпокої помешкання городничого Нестора Омеляновича Федоренка і потягнувся було по гроші за урок, простягнуті мені самим господарем, що вийшов мене проводжати, коли залунав мотив романсу, який був дуже модним у Петербурзі, а у провінціях щойно почав уходити в моду. Це грала моя учениця, дочка Нестора Омеляновича Наталочка. Під невправними десятирічними пальчиками вихоплювалися й тут таки спотикалися мало не на кожній ноті неоковирні звуки відомої мелодії, та не впізнати її було просто неможливо. Городничий, цей добряга з пишними вусами й традиційним для цього поліцейського чину великим черевом, поспішно тицьнувши мені в руку платню, сором’язливо прикрив лопатоподібною долонею прочинену крізь вуса розчулену батьківську усмішку, намагаючись, за звичкою, приховати два передні «заячі» зуби. Я із розумінням усміхнувся господареві у відповідь, злегка підняв капелюха й вийшов надвір. Коли двері за мною зачинилися, я ще трохи постояв, слухаючи ці знамениті «та-та та´-та-та, та-та та´-та-та». Раптом я згадав, що мій дядько запрошував мене сьогодні на вечір до себе. І щоб, як завжди, не витрачатися на візника, бо дядько жив доволі далеко й мені було шкода щойно зароблених за викладання латини, французької та російської грошей, я вирішив пройтись до родича пішки.
До Петербурга ми із матінкою приїхали нещодавно. По закінченні Ніжинської гімназії, микаючись у Полтаві з приватним вчителюванням протягом п’ятьох років, я таки вмовив матусю зголоситися на пропозицію дядька, її старшого рідного брата Закревського Йосипа Теодоровича, залишити врешті решт батьківщину й переїхати до нього в Петербург. Брат матусі, давно осілий у Північній Пальмірі, служив у департаменті Освіти, обіймаючи чималу посаду. Однак за природою своєю був надто сумлінною й порядною людиною, тож добра не нажив, служив чесно, тому не розкошував. Матінка й чути не хотіла, щоб обтяжувати собою сімейство Закревських. ЇЇ умова переїзду була твердою та непохитною — жити власним коштом і власним домом.
Свого батька, купця першої гільдії Василя Яковича Непийводу я майже не пам’ятав. Він рано помер, залишивши по собі, на жаль, не такі вже великі статки, але це дало нам змогу безболісно для наших фінансів переїхати до Петербурга, найняти скромне, проте чисте житло й узяти із собою свою кухарку Ярину.
Дядько намагався мене влаштувати на якусь підходящу службу, а поки дійдеться до діла, запропонував мене, як непоганого знавця іноземних мов і російської своїм добрим петербурзьким знайомим. Парадокс! Українцеві випало у столиці Росії викладати російську, а в нас у Гімназії в Ніжині й досі викладає українську росіянин. Щоправда, приватно, на засадах творчого колоквіуму, де учні випробовують себе у літературних жанрах, набуваючи цінного досвіду у володінні рідною літературною мовою. Отже, дядько рекомендував мене землякам, що мали дітей і воліли надати їм відповідну домашню підготовку для вступу до університету, як блискучого випускника Ніжинської гімназії вищих наук, яка була на кшталт російського Царськосельського ліцею, а це значить, що здобута в ній освіта надавала право викладати навіть у вищих учбових закладах. Що ж, таких турботливих батьків знайшлося в українському земляцтві у Петербурзі чимало. І я поки що мав, чим заробляти на хліб. А ще мав змогу ближче ознайомитися з побутом місцевого купецтва та дворянства, їхніми життєвими звичками й традиціями. До того ж, сам Йосип Теодорович був людиною широких прогресивних поглядів, заповзятим просвітителем і справжнім поціновувачем мистецтва. Тому в нього щосуботи збиралася доволі колоритна публіка. І сьогоднішній вечір обіцяв бути цікавим.
Дорогою до дядька мені чомусь пригадалася рідна гімназія. Може тому, що почутий тільки що знаменитий романс належав перу мого не менш знаменитого земляка і теж випускника Ніжинської гімназії вищих наук (до слова, її закінчили і такі уславлені українці, як М. Гоголь, Л. Глібов, В. Тарновський[1], Н. Кукольник). Зі слів дядька, продовжуючи традицію своїх великих попередників, поїхав підкоряти Петербург і полтавський дворянин, а тепер відомий російський і український поет, письменник і критик Євген Павлович Гребінка. Мій дядько особисто з ним товаришував, часто гостював у нього і до себе запрошував на літературно-музичні зібрання. Євген Павлович одного разу й поділився з другом своїми враженнями про Петербург: «Їхав я, їхав та й думав, як і багато хто з моїх земляків: і що робитиму я, українець до нутра кісток, там, на чужині? Однак сталося протилежне. Петербург є колонією освічених українців. Усі урядові установи, всі академії, всі університети наводнені земляками… Я слухав і був у захваті від лекцій земляка пана Велланського[2], він читає фізіологію людини, читає, і вся Європа дивується… Наш Кукольник тут зазнав великої слави… Государиня виїжджає четвіркою коней, і на задку наші два українські камер-козаки. Государ часто, подейкують, жартує з ними українською».
Ці роздуми про провінціалів-українців, що стали гордістю двох культур — російської та української — і які зробили свій внесок у формування неповторного духовно-артистичного, науково-просвітницького мікроклімату північної столиці, надихнули мене. Я бадьорою спішною ходою бив бруківку, мимоволі мугикаючи все той же мотив, поки раптова думка про те, що до цих провінціалів належу і я, Орест Васильович Непийвода, але нічим ще поки не уславив свій рід і свою батьківщину, не примусила мене збавити крок, а потім і зовсім зупинитися.
Мені минав двадцять четвертий рік. І чого я досягнув? Що важливого усвідомив? Гребінка он у такі ж роки вже вів потужне літературне життя, написавши збірку українських байок, що мала шалений успіх, а пізніше вийшла з друку окремим накладом, та переклавши українською Пушкінську «Полтаву». Той же Гоголь уже міг похвалитися «Диканькою», «Арабесками» та «Миргородом».
А я, що зробив я?
Я почвалав, понуривши голову і спотикаючись в якомусь химерному ритмі, і наче в унісон в голові знову почало спотикатися Наталчине недолуге музикування: та-та та́-та-та, та-та та́-та-та. Ця нарочита учнівська гра моєї теперішньої вихованки навіяла мені спогади про мої навчальні роки.
Вступив я до Ніжинської гімназії тринадцятирічним хлопчиком. Найактивніших забіяк-учнів бентежило не так моє купецьке походження (та й матусин рід польських шляхтичів Закревських був збіднілим), як моє прізвище. Хлопці старшуни мене одразу ж охрестили по-своєму: з Непийводи я перетворився на «Убий-Кота». Та коли я мав ще необережність виконати на уроці музики власний романс…
Було у нас якось таке домашнє завдання — вчитель запропонував написати пісню у популярному тоді жанрі романсу й заспівати її, закомпанувавши собі на будь-якому інструменті. У моєму випадку — на фортепіано, яким я непогано володів. Утім, сталося найгірше. Виявляється, коли я співаю, то дуже захоплююсь і не помічаю, як з мого рота витікає слина. Матусенька, що й навчила мене гри на фортепіано, бо сама була талановитою піаністкою і співачкою, дивилася на мої музичні вправи з обожнюванням і ніколи не помічала за мною цієї негарної звички під час співу. Цим же головорізам, моїм шкільним товаришам, вистачило й одного разу, щоб назавжди пришити мені квітку, тобто новий образливий епітет з подвійним смисловим глумом-вихилясом: «Убий-Кота, Слина-з-Рота́!»
Щоб зупинити розростання мого і так скандального прізвиська, я відтоді більше не музикував на публіці, лишень вдома, з мамою. Тримав губи міцно стиснутими, відповідав на уроках стисло й по суті, до ігор з товаришами не вдавався.
Прикро те, що по закінченні гімназії, зустрічаючи іноді своїх товаришів, я першим їх ніколи ні впізнавав, бо багато хто з них дуже змінився за п’ять років — чи то давалося взнаки окреме від батьків мешкання, розгульний спосіб життя, ранішні шлюби абощо. Та варто було їм мене побачити, як я чув оте глузливе… «Убий-Кота, Слина-з-Рота́!» Хоча сказане це було часто-густо навіть з ніжністю — ще б пак, приємно зустріти старого шкільного товариша, хоч би що там відбувалося в минулому: усі ми не безгрішні, особливо у безтурботному дитячому віці. Мене впізнавали, тому що я мало змінився. Я взагалі удався в маму, а вони, Закревські, мають властивість довго не старіти, така вже в них порода, і не виглядають на свої роки. Ось і мама в свої п’ятдесят була такою ж стрункою, гарною, якою я пам’ятав її з дитинства. Хіба що сивина почала потрохи сріблити її пише каштанове волосся. І в гімназії, я певен, з мене кепкували тільки через те, що я скидався на дитину, а не на підлітка.
З такими невеселими спогадами я дістався ґанку Закревських і наступної миті опинився в яскраво освітленій багатолюдній вітальні.
«Очі пристрасні й найпрекрасніші»
Дядько перезнайомив мене з усіма гостями, поміж яких був Василь Іванович Григорович, відомий мистецтвознавець, земляк Гребінки і активний учасник Товариства заохочення художників, професор і конференц-секретар Петербурзької Академії мистецтв, що видавав «Журнал вишуканих мистецтв». Він сумно і з українським акцентом, який так і не подолало його двадцятирічне проживання у Петербурзі, сказав:
— На превеликий жаль, немає з нами вправних наших хлопців-малярів: Шевченко у казематі, Сошенко через хворобу у Немирові сидить, в гімназії викладає. Хвала Богові, хоч Мокрицький не злидарює і в Італії зараз, на навчанні.
Мені ще дуже сподобався Пантелеймон Олександрович Куліш, учитель російської для студентів-іноземців при університеті, письменник, історик, етнограф і перекладач, який у подальшому вестиме активну видавничу діяльність у Петербурзі.
А від великого поціновувача української мови, росіянина, професора Петербурзького університету Михайла Федоровича Соловйова я прийшов у повний захват, коли ми разом з ним розбирали окремі перлини нашої мови, до якої він виявився дуже охочий. До речі, коли він дізнався, що я з Полтавщини і навчався у Ніжинський гімназії вищих наук, то щиро потис мені руку, потім, примружившись, загадково промовив, інтригуючи мене:
— А чи не знаєте ви Микиту Федоровича Соловйова?
— Знаю… е-е… це наш професор у Ніжинський гімназії… е-е… викладає ботаніку, — невпевнено пробурмотів я, побоюючись з боку професора жартівливого підступу, на кшталт іспиту, якого я боявся понад усе: тобто боявся осоромитися перед таким світочем культури, зганьбивши своїми мізерними знаннями з ботаніки високий рівень рідної Альма-матер.
Михайло Федорович, побачивши моє збентеження, по-батьківськи поплескав мене по плечу й урочисто промовив:
— Це, юний друже, не мій однофамілець. Це — мій рідний брат!
Я з полегкістю зітхнув, в кінець зашарівшись. Оце так вечір приємних сюрпризів! Еге ж! Який же тісний світ!
Наступної миті світ для мене став не просто тісним, а надто тісним… Бо я почув, зовсім поряд із собою, підступне «Убий-Кота». Якийсь молодик кинувся до мене зі щирими обіймами. Це виявився мій єдиний у гімназії «друг», якщо можна так його назвати. Принаймні, він ніколи мене не лаяв «убийкотом». А тут, вочевидь, не стримався… на радощах. Та мене уперше в житті ця лайка не обходила. Навкруги відбувалися речі й цікавіші.
На вечорі гості, що були між собою добрими друзями, не могли не згадати Євгена Павловича Гребінку, душу компанії, бо ж вони частенько збиралися в нього на 4-ій лінії Василівського острову. Ось як любив описувати ці вечорниці мій дядько, цитуючи самого Гребінку: «Боже мій! Скільки рідних, земляків! Скільки новин, сміху, здивування, сала, побрехеньок, правди, нісенітниць, ковбас тощо»…
І цього разу Йосип Теодорович згадав цей вислів Євгена Павловича, що став вже крилатим, і запросив усіх присутніх до столу, себто ковбас.
Вечеряли мовчки. Якщо чесно, шматок у горло не ліз нікому. Було відомо, що Гребінка зараз у своєму Убіжищі на Полтавщині, і він дуже хворий на сухоти… «Дуже хворий!»
Це останнє зауваження когось із гостей вдарило мене немов грім з неба. Я ж так мріяв познайомитися з Гребінкою! Тим паче всім було відомо, що він постійно опікувався молоддю, вічно влаштовував когось на навчання або службу, причому не тільки своїх родичів, а й чужих талановитих юнаків з провінції, бо сам колись вивів прекрасну формулу любові: «Любов — це щире радіння досконалостям іншого».
Я засумував. Дядько ж мене заспокоїв:
— Дочекайся музики.
І ось почалася музична частина вечора. Зазвучали відомі романси українською, французькою та німецькою. Виконання було хоч і домашнім, проте дуже вишуканим, одухотвореним. Обличчя гостей світилися дитинною втіхою від усвідомлення свята, випромінювали зрілу впевненість у тому, що ти саме там, де й повинен бути.
І ось на завершення наче нівідкіля саме по собі народилося й одразу ж в усіх кутках зали затріпотіло, забриніло у повітрі й почало мінитися різними напівтонами то шовкове, то оксамитове, а подеколи й бурштинно-прозоре та разом з тим шелестке слово — «очі»… «очі»… «очі»…
І нарешті я почув довгоочікуваний мною романс на вірш Євгена Гребінки «Чорні очі».
«Як люблю я вас! Аж душа болить! Мабуть стрів я вас у недобру мить»
Додому я летів на крилах. Шкода, що матінка вже відпочивала. Я не хотів її тривожити, хоча мені кортіло заграти почуті на вечорі «Чорні очі». Я володів феноменальною пам’яттю: варто було мені один раз почути щось чи прочитати, і я запам’ятовував цю річ повністю і назавжди. Якщо це була пісня — то й ноти, й слова, бо непогано володів інструментом. А це неабияка вдача, як для музиканта. Я, мабуть, якщо б знався на живописі, то з такою схильністю до запам’ятовування зміг би стати великим копіювальником відомих полотен. Або, борони Боже, королем фальшивомонетників.
Сновигаючи вночі своєю кімнатою, я вкотре проспівував про себе цей дивовижний романс і не міг зупинитися — такою великою магічною силою він володів. А головне — я відчував якийсь зв’язок із ним, тобто з тими чорними очима, за якими так страждав і якими вмів насолоджуватися автор. А для мене самого чиї ж були ті очі?
Під ранок я забувся блаженним сном, бо звечора добре пам’ятав — завтра неділя і ми з матусею зможемо повністю провести цей день разом. Натомість блаженство забуття тривало недовго. Раптово прокинувшись, я відчув, як не дивно, великий прилив сил і те добре відоме мені піднесення душі, коли ти передчуваєш, що наближається щось дуже хороше, а може, й доленосне. Я не хотів вигадувати, що це буде, тому хутко підвівся з ліжка, зробив зарядку, вмився й вдягнув свіжу сорочку.
Почувши, нарешті, і це був знак, як Ярина, господарюючи із посудом на кухні, затягла із жахливим акцентом перекручену на свій манір народну російську пісню, а насправді написану все тим же Гребінкою, я замилувався співом нашої Ярини, простої селянки, її сильним народним голосом, тягучим, як мед, повільним і розважливим:
Помню, я іще молодушкой була,
Наша армія в похід кудой-то йшла.
Вечеріло, я сиділа у ворот,
А по вулиці кіннота все ідйоть.
Вдрух під’їхав до мнє барин молодий,
Каже: «Дай мені, красуленько, води».
Він напивсь і міцно руку мнє пожав,
Нахилився і мене поцілував.
Довго я тоді дивилась йому вслід,
Обернувся, помутився білий світ.
Цілу ніченьку мнє спать було невміч,
Разкрасунчик-барин снився цілу ніч.
Ну а потім, як я вдовушка була,
П’ятьох дочок коли заміж віддала,
К нам приїхав на кватиру єнерал,
Весь поранений, так жалібно стогнав.
Придивилась, стрепенулась я душой:
Це ж той самий, прєжній, барин мій отой,
Та же удаль, той же блиск в його очах,
Тілько многа сивини в його вуса´х.
І оп’ять я молодесенька була,
І оп’ять я цілу нічку не спала,
Цілу ніченьку мнє спать було невміч,
Разкрасунчик-барин снивсь мнє цілу ніч.
Ярина доспівавши до кінця, із задоволенням ойкнула, потім тяжко зітхнула й замокла надовго… А я був такий вдячний цій жінці, що по-своєму, по-народному всотувала своєю щирою українською натурою любов до пісні, жадібно наповнювалася російською народною культурою тут на чужині, бо ж куди без пісні простій людині, без рідних, без кревних родичів поруч? Нема куди й голівоньку притулити, бодай один кущик калини під вікно, одна вишенька на розплід! Ото б уже порадувала око ближче до Великодня, все одно Пасха пізня, може й напнеться білим цвітом гілочка яка, й неначе вдома побуваєш. Куди, як не до пісні потягнеться сирота? Та й де ще і з ким спілкуватися нашій Ярині поза хатою, як не серед простої челяді на базарі та в інших місцях, де буває домашня прислуга.
Попри це недолуге калічення російської мови й пісні я був страшенно вдячний Ярині ще й за те, що уподобала вона своєю правдивою душею саме цю пісню, саме цього автора. Та й спів її, правду кажучи, був лаконічно-гармонійним. Бо не лукавим. Ех, Євгене Павловичу дорогенький! Почули б ви зараз цей несамовитий спів мужички!
Раптом до мене з кухні долинув матусин голос, яка чи то радилася з Яриною, чи то роздавала вказівки щодо обіду. І я непомітно для обох жінок тихцем прослизнув у нашу маленьку затишну вітальню і прилинув до фортепіано.
«Недарма ж бо ви і за глиб темніш! Траур по собі бачу в вас скоріш»
Узявши перші акорди «Очей», я почав співати. Отак щиро, начебто внутрішнім поглядом грати з першого читання… без читання. Голос мій не тремтів після безсонної ночі, був виразним, як ніколи, і розливався вільно та упевнено. Мені не треба було вкладати душу в твір, навмисно, правильно за музичними канонами інтонувати чи то забарвлювати відповідними емоціями досконалі поетичні рядки, бо я жив у ньому. Безперечно, дуже сумно, коли перлини поезії губляться за недосконалим співом, за недовистражданими й не пережитими співаком почуттями. Або ж геніальна музика не в змозі покрити собою вбогий текст пісні, не здатна його підняти до рівня високого служіння Прекрасному.
Я навмисно ще раз повторив другий й третій куплети, програвши між повтореннями вступ до романсу, бо не хотів відпускати з рук цього трепетного птаха, чи то птах-романс не міг відпустити мене, бо він тільки-но оперився й тільки-но почав літати у повну міць.
Та моя артистична натура переважила, і я повів свою гру до фінальних акордів, коли відчув, як на мої плечі лягли такі знайомі мені з дитинства матусині руки.
Я сидів, не сміючи поворухнутися, чи, бодай торкнутися маминих пальців. Бо мама прилинула до моєї спини грудьми, а гарячими губами до моєї кудлатої потилиці. Я чув, як гупає її серденько, наче той птах романсу, що опинився у найдорожчій для мене людині й б’є там крилами. І я почув:
— Ти згадав його, синку! Ти його згадав!
Не в змозі більше стримуватися, я обернувся й поглянув на заплакану матінку, гаряче обійняв її і почав легенько пестити, по плечу. Тільки тут я помітив ще Ярину, що стояла трохи позаду й утирала ріжечком фартуха очі, такі прекрасні, лазурні, яких я досі начебто й не помічав. Знову очі! Очі в нашому помешканні були всюди: у музиці, яка щойно відіграла і ще не розчинилася у повітрі; очі сяяли на світлинах, що прикрашали вітальню; наші три пари очей, зволожені солодкими сльозами, відбивалися у гладеньких поверхнях інтер’єру — у порцелянових вазах і великому дзеркалі, у блакитних голландських кахлях коминів та полірованому дереві фортепіано.
Мама поволі затихла. А по хвилі трохи відсунулася, за звичкою механічно оправила сукню й зачіску і, вже усміхаючись, додала:
— Синку, тепер все піде по-іншому. Ти подарував мені надію і врятував мою осиротілу душу. Тепер я не сама! Ми не самі…
— Як то, мамо? Не розумію… Що ти маєш…
Мама, не даючи мені договорити, наполегливо узяла мене за руку, твердо стиснула її своєю маленькою гарячою долонею з міцними видовженими піаністичними пальчиками і, посадовивши мене назад за інструмент, прошепотіла:
— Давай заспіваємо разом. Це така краса! Краса, що відроджує…
Я почав «Очі» знову. Тільки цього разу співала матуся. Так, вона теж мала феноменальну пам’ять і чудове, оксамитове жіноче контральто. Романс зазвучав по-іншому, але так само проникаючи в усі шпаринки наших душ. Я акомпанував, мама співала, Ярина утирала сльози. Та сльози ці були вже не гіркими.
«В вас звитяжне я бачу полум’я: у нім спалена моя доленька»
Матуся дізналася про автора романсу й кому він його присвятив. Це було кохання усього життя. Побачивши чорнооку красуню, онучку штабс-капітана й давнього друга Євгена Павловича ще по Санкт-Петербургу Василя Ростенберга Марію, а вони сусідили із Гребінками на Полтавщині, Євген був вражений глибоким вогняним поглядом дівчини, усією її вишуканою аристократичною зовнішністю і закохався у неї до нестями. Написавши «залпом» вночі при свічці вірш «Чорні очі», Євген рік потому стає щасливим чоловіком Марії.
— Бачиш, синку, справжня любов відновлює все, до чого торкається. Я відчувала, що такі гарячі пломеніючі рядки не можуть належати перу нещасливої людині.
Відтоді, після того пам’ятного ранку, коли мама плакала в мене за спиною, ми з нею більше не поверталися до тієї розмови і я не знав, що вона мала на увазі, кажучи «ти згадав його, синку!» Я був задоволений уже тим, що матінка скинула з себе плаття жалоби по батькові, яке носила понад двадцять років, розцвіла, почала відвідувати концерти, спілкуватися з людьми, стала причетною до культури столиці, а Петербург того часу, повторюсь, по суті, був центром українського культурного життя і, безперечно, однією з найцікавіших сторінок золотої доби культурної Росії. Мама навіть була не проти брати участь у міських концертах. Щоправда, вона не співала на публіці, а лишень грала. Ми часто разом виконували твори сучасних українських і російських композиторів, а також, звісно, й світову класику. Але мама відкрила в собі ще один талант — вона радо навчала співу молодих дівчат, а насправді стала для них другою мамою, проводячи багато часу із своїми вихованками. І з дядьком, Йосипом Теодоровичем, матуся відновила колишні дуже тісні родинні взаємини. Часто бувала в нього, навіть виїжджала з нами усіма на його дачу в Павловськ, куди зазвичай тікають на ціле літо стомлені від столичного шуму й болотяних туманів Фінської затоки петербуржці, щоправда потім починають скучати за міськими святами, відкриттями монументів, виставок, за вечірніми ілюмінаціями й прийомами у Зимовому палаці. А повертаючись до своїх столичних квартир і будинків, нарікають на те, що знаменита пітерська сирість, буцімто, вже не та й туманів годі чекати через це кляте осушування довколишніх боліт і вирубування прилеглих до міста лісів: «Немає колишніх туманів, які можна намазувати на хліб замість масла та їсти разом з пирогом із цибулею і з «болотом капусняку[3]»…
Ближче до зими матуся зміцніла настільки, що стійко сприйняла сумну звістку про смерть Євгена Павловича Гребінки. Це вона втішала мене, а не я її, кажучи: «Синку, те, що створив цей великий чоловік, залишиться назавжди в наших душах — він подарував нам безсмертя найцінніших наших спогадів і час не має влади над ними. І Євген Павлович завжди буде з нами».
«Та я не журюсь, серце не ятрю, маю втіху я, бо надмір люблю»
Наприкінці грудня 1848 у Дворянському зібранні відбувся вечір пам’яті Євгена Павловича Гребінки. Ми з матусею і з дядьком були на ньому присутніми. Зала не вміщала всіх друзів небіжчика і палких шанувальників його таланту. Молодь стояла у проходах. Імпровізована сцена була закидана оберемками квітів, недешевих у цю пору.
Концерт плавною нескінченною музикою віршів, уривків творів та особистих спогадів тих, хто знав Євгена Павловича, лився й лився собі, заколисуючи присутніх у єдиному ритмі ніжної розпуки, невимовних почуттів подяки митцеві. Під кінець же дійства виникла пауза. Здавалося, вона тривала дуже довго, немов утворюючи в повітрі вільне місце. Всі чогось чекали, запитуючи боязкими поглядами своїх сусідів: «Невже це все?»
І тут зазвучали до болі знайомі акорди. Матуся стиснула мою руку (ми весь вечір так просиділи: мамина рука в моїй). Ми з матінкою із розумінням перезирнулися і ще ближче посунулися одне до одного.
Після вступу, коли співак почав виводити перші рядки романсу, голос артиста мені видався знайомим. Я внутрішньо захвилювався, моє серце затріпотіло як сполохане гороб’я. «Зараз, зараз щось станеться!» — у великому напруженні почуттів подумав я й заплющив очі. І воно сталося…
Я побачив давню картинку, таку рухому й таку відчутну на дотик. Ми у нашій вітальні, танцюємо. Мама і якийсь чоловік зі мною маленьким, у нього на руках. Може, це дядько? Все дійство у моєму видінні відбувалося блискавично, що я навіть не встиг припустити, що цей чоловік міг бути моїм… Чоловік повернув до мене щасливе, усміхнене обличчя, до мене теперішнього, спостерігача за нашим дивним танцем. І я побачив ці очі! Чорні, запальні, найпрекрасніші очі! І я згадав, згадав його — мого батечка! Це він мав ті казкові очі, оспівані Гребінкою і які, ще мені тоді незнайомі, так мене вразили!
Коли я розплющив очі, ґвалт бурхливих оплесків, що довкола мене вирував, повернув мене назад, до концертної зали Дворянського зібрання. Матуся, глянувши на мене, все зрозуміла, усміхнулася крізь сльози й проронила сокровенне для нас обох:
— Ти згадав вже остаточно. Ти сам мусив згадати, щоб уже ніколи не втратити, не забути нашого татуся. Його звитяжні гарячі очі люблячої людини.
Вже вдома мама зізналася, що п’ять років тому теж почала забувати обличчя батька і це її невимовно гнітило, а романс «Очі чорнії» повернув образ батька, бо справжній митець уміє віддавати, тобто писати власним серцем:
Все те гарне, що Бог дарує нам,
Все віддав би я запальним очам.[4]
[1] Василь Тарновський (1810–1866) — просвітянин, громадський діяч, товариш М. Гоголя.
[2] Данило Велланський (справжнє прізвище Кавунник) — філософ-ідеаліст, послідовник Ф. Шеллінга, професор і академік Петербурзької Медико-хірургічної Академії.
[3] Уривок з листів Є. П. Гребінки до родичів і друзів.
[4] Переклад українською вірша Є. Гребінки «Чорні очі» Л. Дубас.
Див. також мій вірш «Гребинка — гений Петербурга».