Іду до мрії, як до Бога.
Без фанатизму, без плачу.
Свій крок — коли вже неспромога —
Замилуванням доточу.

Руйнують вирячені очі
Крихку реальність молоду.
А опіки від сліз зурочать,
Як кличе сміх гіркий біду.

О, забобонність вузьколоба,
Чимало душ людських звела!
Немає пристріту, пороблень.
Є вічний страх — чекання зла.

Темнота хай бере на кпини:
Мовляв, щодня в дурних весна.
Не правда! Мрія — мов дитина,
Яку Господь у світ послав.

2007