О наша Лесю, ти не знала, що коти,
Ці лапохвости, правлять світом… оце диво…
Але, на жаль, пророкувала ти,
Що запанує над землею кляте… пиво:
Що геть потоне людство у винці —
Вершок бажань — упитися чимало.
«Мов на позорищі прикута я стояла,
І краска сорому горіла на лиці…
Що ж, браття, мовчите? Чи втішені собою,
Що вже й докори сі вас не проймуть?
Чи так задавлені неволею, журбою?
Чи, може, маєте яку яснішу путь?»
Та путь одна — в шинок, до ресторану,
Всі наші звершення слід «вмити», чи не так?
І ллється оковита окаянна,
Шукає в пиві істину пияк.
«А люди, що весь вік несли тяжке завдання, —
Борці за правду, рицарі єднання
Усіх знедолених, повстали без покрас;
Казали: «Годі нам, тепер черга на вас,
На вас, робітники незнані, молодії…
Та тільки хто ви, де? Подайте голос нам».
За чаркуванням хіба чують? Все радіють…
А Леся кличе, час її словам:
«Подаймо їм великую розвагу,
Скажім і докажім, що ми бойці сами;
А ні, то треба мать хоч ту сумну одвагу –
Сказать старим бойцям: не ждіть, не прийдем ми!»

Мій білий коте, ти єдиний, що озвався
І з Лесею в тамті світи подався…

                                   Лариса Дубас, квітень 2020
                                   (в лапках цитати з Лесі Українки)