Я знаю цих малесеньких актрис,
Лукавих, наполегливих, старанних,
В житті фальшивих, щирих у вбиральнях,
Де кожен вечір чийсь там бенефіс.

Все журяться, закохані дарма
В себе – в Джульєтт, Офелій непогасних.
Вони давно і глибоко нещасні,
В такій взаємності бо успіху нема.

А щастя поряд. Та вони не помічають,
Що десь існує сонце і любов,
Вони в чужій насназі помирають,
Вмираючи бо воскресають знов.

Від ревнощів, від цього злого болю
Вмить ста̀ріють і вже без вороття.
Оплакують ночами любі ролі,
Яких вони не мали за життя.

Я впізнаю їх по наявній дрожі
В руках, по блиску в жадібних очах,
І мова театральна їхня схожа
На тексти п’єс, нав’язливих в устах.

Зусилля їхнє боляче безплідне,
Та вірять твердо у свою зорю,
Обпалюючи крила непомітно
На холоді бенгальського вогню.

Виносячи буденні свої таці,
Нудьгу і гнів ховаючи під блеф,
Вони вже мовчки із недолею смиряться,
Бо грають тільки покоївок королев.

1945
Москва