Ірині Н-й

Я боюсь до нестями й кохаю завзято
Ваше ніжне ім’я і сльозу.
О Ірен, як від чар, я тікаю від свята,
Що заплетене в Вашу косу.

Я обожнюю Ваші вибагливі руки,
Польську кров голубих королів.
І обличчя бліде, що до захвату й муки
Обпалив мій розпачливий спів.

Хіба можна забути ці плечі дитячі,
Цей заплаканий ротик гіркий?
І вимову шляхетну, і гордую вдачу,
І тремтіння натомлених вій?

А ці брови крилаті? А лоб Беатріче?
О, як важко любити, авжеж,
В нашім світі, де правлять манери і звичай!
О, як важко любити без меж!

Полотніти, терпіти і ще усміхатись
І, затиснувши серце в кулак,
Назавжди? відректися й тихенько забратись,
І журбу сповідати відтак.

Ні, не можу, не хочу, не буду — тим паче!
Хай же станеться згубна ця мить:
Я Вам кидаю серце зі сцени, як м’ячик, —
Ну ж бо, пані Ірено, ловіть!