(доповідь на Творчий тренінг у рамках фентезі-фестивалю «АльМор» — 2020 р. «Фентезі-поезія: кордони неможливого — невигадані вигадки, пісні інших світів»).
Любі друзі! Якщо ви прийшли сьогодні сюди, то, напевно, ви любите писати, складати вірші зокрема, бо ж дехто з вас, можливо, вже взяв участь у нашому поетичному конкурсі, або планує це зробити. Тобто, вас цікавить творчий процес написання поезій і усі з ним пов’язані речі. І неважливо, на якій стадії цієї любові ви зараз перебуваєте: чи тільки на підступах до поетичної штуки, навпомацки йдучи, спотикаючись об незнайоме вам підводне каміння, чи то на початку пізнання дива створення не простих рядків з простих слів, або вже започатковуєте власні жанри й форми подачі матеріалу, чи навіть ви є носієм власного стилю у мистецтві, творцем цілого напрямку (і зовсім неважливо, якщо ніхто про це ще не дізнався! У вас все попереду!). Градація любові до письменництва нескінченна: від графоманства до високого рівня художньої майстерності, що межує з біблійними одкровеннями. Я зараз вжила вперше сьогодні і, сподіваюсь, востаннє це слово — «графоманство» (ну, вже вдруге!). Чому воно мені не симпатичне? Бо ступені сходження у набутті навичок віршування, і взагалі створення текстів, мабуть, проходять усі. І думаю, не помилюся, якщо припущу, що кожен в цій аудиторії має досвід написання відверто порожніх, прохідних, незначущих, а можливо, й безглуздих текстів. І потім, як для чотирьохрічного хлопчика, написати:
Котя, милый, котя милый, я тебя люблю, // Для тебя на огороде я капустку накоплю, — це щось цілком порядне, а як для майбутнього короля символістів Олександра Блока… Хто ж міг припустити що з цієї капустки виросте геній! Отож бо й воно! Є в світовій класиці безліч прикладів, коли найталановитіші митці в цілком дорослому віці починали з блідих, навіть смішних переспівів-наслідувань, або бралися не за свої теми, вперто опановували не рідні їм жанри, поетичні форми, і як їхній талант розцвітав, коли вони потрапляли на свою «золоту жилу».
Але трохи роздивимося зблизька цю градацію, скажімо так, мимовільного несвідомого халтурництва, до якого вдаються недосвідчені або недбалі творці, які несерйозно, халатно ставляться до літературної праці. Називаю цей процес працею, а не хобі чи просто цікавим дозвіллям. Цієї теми ми торкнемося пізніше. А зараз, гадаю, вам буде цікаво пройтися тими сходинками письменницької невправності і послухати про це. Тим паче я ці ступені пройшла вздовж й впоперек, так би мовити пережила їх і переживаю й досі на власній шкурі.
Отже, перший ступінь — поетичний свербіж (російською — «поэтический зуд»). Так, це ще не справжня поезія. І хоча для поетів і прозаїків нема кращого й вищого за насолоду, яку відчуваєш під час написання, все ж тільки справжній митець здатен при цьому до схоплення поетичних образів і нетутешніх форм — того блаженного спокою, який переживаєш після написання твору. Це часто-густо вирішує все, оскільки приводить до істинного миру й спокою в душі і в реальному житті. Тобто для істинного поета поезія не є самоціллю. І він обирає не шлях літератора, а шлях духовного сходження, самовдосконалення, самонавчання — аби сказати глибше, побачити далі і долучити до своїх знань читача. Адже людина, окрім особистого бажання писати, стає чудесним інструментом, струни якого самі починають звучати і автор не завжди може осягнути глибину сказаного. Поетичний свербіж, на жаль, часто навіть не приховує просто обивательське бажання слави. Це примітивне розуміння творчого процесу як такого, тож про це ми не будемо навіть говорити. Це, сподіваюся, не про нас, присутніх у цьому залі.
Далі, за градацією, за поетичним свербежем йде бридятина собача (гиль-гуси або бздура, російською — «чушь собачья»). Зізнаюся, я довгенько хворіла нею у студентські роки. Думаю, в юні літа дуже хочеться щось сказати світові, та не завжди поки що є про що сказати. Тому — вихід один: живіть цікаво, пізнавайте світ і себе в ньому, можливо, варто більше мовчати й спостерігати, ніж кричати на всіх перехрестях про себе. Саме таке самозакохане зосередження на собі любимому часто й звучить в творах початківців (у солідних діячів мистецтва воно майстерно приховується філософуванням про «злу долю», «несправедливість світу», «підступність колег» і «тлінність» самого життя).
Порада — будьте цікавими для самих себе, не припиняйте розвиватися, робіть парадоксальні вчинки, як казав поет Хуан Рамон Хіменес: «Якщо тобі дадуть лінований папір — пиши впоперек». Тож — собача бридятина у творчості оголює лише власну духовну й емоційну бідність, пласкість, тримірність. Щодня прокидайтеся з почуттям жадоби здобути щось нове й, головне, хороше, бо воно надихає на зміни до кращого.
Далі, і це моя найулюбленіша сходинка в градації «пИсательства», якою я грішу постійно — це, звичайно ж, рябої кобили сон (або Химині кури, Мотрині яйця, а російською — «бред сивой кобылы»). Здається, в тебе вже є що сказати, є цікавий життєвий і духовний досвід, незаяложений матеріал, але апарат передачі думок у читабельному вигляді ще не опанований. Слів бракує, їх важко дібрати, особливо, якщо ти поринаєш в думках в такі високі сфери, про які неможна розказати словами. Так, поезія здатна передати непередаване, висловити щось, здавалося б, несказанне, неможливе. Але це неможливе — не сліпа інтуїція книжкового хробака-писаки, чи то юного романтика, що рефлексує на теми, які давно вже перетворилися на банальні ідеали, банальні істини. Треба намагатися знов і знов писати, з одного боку, не боятися бути не зрозумілим, смішним, але водночас шліфувати своє письмо до криштальної простоти-ясності й чіткості образів, і тоді ви здобудете могучу ходу першовідкривача, якому дано бачити таку далечінь, де те що за всіма законами не може з’єднуватися між собою, там, у тих далеких далечах збігається, наче паралельні не з’єднувальні лінії. Тяжійте до простоти викладення непростих речей. Вашу думку вчитають, її зрозуміють, нею надихнуться. ЇЇ підхоплять і почнуть втілювати в життя!
Порада. Щоб слів не бракувало, збагачуйте свій лексичний запас – вивчайте словники синонімів, фразеологічних зворотів, народних приказок. І найкращий спосіб це зробити природно – спробуйте перекладати. Перекладацька справа занурить вас по вуха у рідну й нерідну мови. Я, як перекладач, запевняю вас – ви у своїх творчих пошуках потрібного слова весь час будете натрапляти на цілі незвідані шари діамантів у мові! Ви вільніше станете мислити, бо чіткіше будете формувати думки.
Ну і залишилась ще одна категорія мимовільного халтурництва у поезії. Колись мені її підказав один з членів Спілки письменників України, метр своєї справи, поважна пошанована поміж спілчанами людина. Йдеться про ліричний дрист (або солодкі шмарклі). Поезія — це якнайглибша втіха вищими вібраціями, втіха-полегшення у нашому невимовному важкому іноді або напруженому стані. Це поетичний словесний міст, яким ми здійснюємо сходження на небо вищих сенсів та інших форм існування. І саме цією здатністю, рисою, поезія може замінити молитву і навіть стає вищою за молитву. Це стан закоханості у самий сенс життя — відчайдушної, безоглядної, мегащирої. І тут є небезпека залишитися на рівні звичних станів-рефлексів: не співати — а блаженно бекати-мекати, не відкривати щось нове у своєму ліричному просторі — а прокручувати одну й ту саму платівку: «ти мене любиш, я тебе люблю, хоч і не складно, зато по смислу». Людина-поет солодко засинає, пускаючи слину. Звідси з’являються оті пересолоджені «матусенькі ріднесенькі», «кохасю-парасю», які стирчать у слабкому тексті, наче недоладні такі собі ви́пинки, нудно-медові зацвілі прянички. Особливо такими солодкими шмарклями грішить естрада, тому, певно, в народі і з’явилося лайливе слово «попса». Давайте подумаємо, як не впасти у ліричний маразм? Особливо, коли почуття зашкалюють, шквал емоцій перехоплює дихання, або ти відлітаєш у блаженстві?
Порада. Пишіть про любов, дружбу, ніжність, доброту й інші сильні емоції спочатку «в стіл». Дуже допомагає. Бо коли перечитуєш на тверезу голову, особливо згодом, а може й через рік-другий… Ну ви мене зрозуміли. Принаймні, порадувати своїх читачів ви завжди встигнете, якщо схований «у стіл» твір виявиться шедевром. Просто — трішечки пізніше, не одразу. Пригадую, була на одному квартирнику, де зібралися діячі мистецтва, в основному переважно поети. І один з них просто замордував усе товариство своїм ліричним новописом, не давши йому «відлежатися». Не збрешу, протягом трьох-чотирьох годин посиденьок він на публіку прочитав разів з двадцять одного й того ж самого вірша.
Ну, це був такий собі жартівливий вступ, а тепер поговоримо більш серйозно.
Фентезі-поезія. Що це таке? Хіба саме слово «поезія» вже не несе в собі заряд фентезійності, казки, дива, багатомірності? Як писати так, щоб створювати свій власний світ з притаманною для фентезі архетипністю образів, законами жанру, вирішенням її задач, якщо такі існують? Як розвиватися у цьому напрямку і не халтурити?
Фентезі-поезія — це перш за все багатовимірність і новизна. Окрім тутешньої реальності, є інша реальність, світи, іншовиміри, засвіти, задзеркалля, вирій, позамежність, міжпортальний простір, простір поза часом, підводний світ, підземний, горішній світ, сонячна цивілізація Олеся Бердніка і богоцивілізація о. Іоанна, Всесвіт-книжка — множинність світів тощо. Є куди розгулятися, чи не так? А самі вірші — це правильні звуки-формули, що з’єднують стихії світу задля створення нового Світу.
Як визначити занепад цивілізації? Вважається, при занепаді кількість тих, хто пише, шалено збільшується, але їм переважно нема про що писати. Замість справжнього прориву в мистецтві, замість пошуку нового знання, нових образів, вирішення проблем людства відбувається пошук нових химерних форм, але примітивні, заїжджені думки в таких творах не цікаві, передбачені, в’ялі. Однак, як висловився Леонід Бєлов, «справжня поезія має вигляд справжнього вибуху. І діє на кшталт вибуху: ошелешує і вражає саме тим, що вона винятково нова у світі, де все безнадійно застаріле. Це як кільцевий маршрут трамвая, який раптом розвернувся у пряму магістраль, зникаючу за обрієм, — щоб там, вочевидь, перетворитися на злітну смугу. Істинний автор (не халтурник) пише про те, про що досі не писалося. Але це не віртуальний фантом, сфабрикований виключно з метою досягти зовнішньої ні-на-що-несхожості. У такій халтурі-партачині немає правди, художньої сили, творчої енергії, наснаги, яка б надихала читача, заражаючи своєю правдивою, яскравою буттєвістю, життєвістю. У справжньому мистецтві вона є: це проникнення у простори, що реально існують, але які до цього часу були непомітними нашому оку».
Тож справжня поезія, і зокрема фентезі-поезія є справжнім вибухом. Багато може видатися незрозумілим незвичному читачеві, та не любителю фентезі. За зовнішньою незрозумілістю, незвичністю таких рядків ховається їхня архісвідома доступність, дохідливість, ясність. Такі поетичні рядки володіють найважливішою рисою, що притаманна лише істинній поезії, — вони більше за самих себе, і після прочитання дозволяють зрозуміти багато чого, що надзвичайно перевершує сказане на папері. Про що ж ці надзвичайні знання і фентезі-знання у нашому випадку?
Це аж ніяк не розважальне, дотепне чтиво, хоча пригодницькому духу йому не бракує. Як показав досвід, історія, фентезі-поезія долає плоскість земної тверді, від якої не можуть відірватися переважна більшість творців, і відкриває нові портали, дає змогу почути нові голоси, стати причетним до вібрацій нових сфер. І одкровення цих сфер — найвражаючий, найдорогоцінніший скарб поезії, найперший скарб нашого часу, дар усім нам. Оскільки вона володіє великим безперечним знанням, гнозисом (вищим езотеричним одкровенням, містичним знанням), який древні вважали ключем до брами Божества. Це справжнє знання про якусь останню правду, про істинну сутність людини, що приховує в собі безкінечний невичерпний потенціал. Фентезі-правда розповідає про ті провалля, які людина має дослідити, і про вершини, які на неї чекають. Вона співає про істинний лик богів і істот, які можна побачити дуже реально. Фентезі-поезія співає про майбутнє цього світу. Тобто справжній менестрель, міннезінгер — завжди пророк, що чи то прямо, чи то посередньо, без обиняків и притчами-баладами вказує шлях, як нам слідом за ним теж долучитися до цього джерела знання і неймовірної художньої краси. Борхес побивався, кажучи: «Ми настільки втратили відвагу й віру, що бачимо у хепі енді лишень грубо сфабриковане потурання масовим смакам. Людина втратила здібність до сильних порухів духу, душі, промінявши екстаз на стазис (нерухомість), подвиг на комфорт. А слідом за нею позбулася пророчої харизми і поезія, перетворившись на пісні роботів». Однак фентезі-поезія її не втратила. Справжня поезія, на думку мого улюбленого поета Веніаміна Бреславського (або Іоанна Богомила), «є беззвуччя, яке раптом заволало. Крик волаючого у пустелі. Причому не фізичного порядку. Ти розумієш, що перебуваєш на межі неможливого — на межі неба, землі й моря. На цьому місці відкривається повітряне море, відобразити вібрації якого можливо лише беззвучно, «промовистим волаючим беззвуччям». Саме така мова істинної поезії, наочно відображена у творчості Іоанна Богомила:
Хотя бы за каждой подворотней каталажка с допросом —
никто не запретит мне, никогда не поздно
воспевать с фаготом трубадура и рожком миннезингера
любовь, которой не знает религия.
Детки зырят на нас, тянутся из колясок.
Как мир прекрасен без искусственных красок!
Трехлетний мальчик дудит на гармошке,
протестуя против рутины обывательской пошлой.
Ему бы примкнуть к рыцарям-тамплиерам,
Вкусная кашка с те́леком надоела ему.
Не ори птичка-душа, остервенело
в когтях коршуна-Люцифера.
Ходи тропою нехоженой,
прощай и обо́живай.
Лес декораций оказался по-доброму непроходимым,
не достучаться по дверям декоративным.
Очисться, в зеркало мира больше не глядись —
в сердце зажегся ослепительный солнечный диск.
Степень открытости сердца
(распахнуты дверцы) =
способность к боли ближнего подключиться
позвоночником и ключицей.
У нашому світі, коли ведуться інформаційні, політичні і економічні війни та ігри, більш цікаво і потужно звучать «Ігри престолів». Коли із земних екранів струмить така барвиста брехня і правди дочекатися годі, як і правдивої об’єктивної історії, шаленим попитом користується фентезі-жанр. Поети й прозаїки фентезі-простору створюють свою альтернативну історію світу й співдружності світів і вимірів.
Що ще хочеться зазначити, говорячи про фентезі-поезію й літературу, так це те, що в ній відчувається і пропагується велика сила життя. Сліпучий дар життя — велика спрага жити незважаючи ні на що і спрага-потреба дарувати життя. І тільки геній може показати це сп’яніння життям. У фентезі, як ніде, автор щоразу воскрешає свого героя, до останнього бореться за його харизму — своїм подвигом дарувати життя іншим, захищати їх від зла. А це тільки доводить, що в основі його гуманної місії лежить любов. Це ж саме стосується і авторів, які говорять від імені своїх головних героїв.
Бунін писав, що «незмінна вимога до філософа, письменника, теолога: хоч про що б він писав, хоч би кого описував (від лика божества до підметок на ногах безхатька (бомжа) — любов до людини однозначно визначає теплоту душі і значимість автора. А решта — літературні дрібнички-брязкітки, хоч би художній талант тричі був прописаний на лобі».
Теплота душі, небайдужість — без них не створиш воістину великого твору. В іншому разі це просто буде муляж, не жива, неенергійна конструкція — мертва. Як цю теплоту в собі ростити, доглядати, стверджувати?
Просто їхати в потязі,
В колисці мандрів спочилих,
І колисати всіх в лотосах
Рук своїх рясно-щирих…
«Треба мати мужність дивитися на себе очима завтрашнього (очима вічності) і стирати те, що завтра безнадійно застаріє, чого не відшукати у жодній поштовій скриньці універсуму» (В. Бреславський). Жити тільки для того, щоб обожнювати. А обожнювати можна, щодня прозріваючи в ближньому божу істоту. І робити це слід завжди по-новому, не рутинно, немовби бачити уперше. Гадаю, великі творці у своїх духовних прозріннях доходили до простої істини — Є лише одна сила — Любові.
Справжній письменник має в собі дар стирання віджилого, мертвого. Неможливо написати нову книжку застарілими засобами, віджилими фразами. Коли у Окуджави запитали, чому він не пише (а він десять років мовчав), він відповів: «Мені набрид мій ліричний герой». Поет, якщо хочете, завжди трохи юродивий, що не боїться красномовно мовчати, коли в нього не визріли нові думки, і так само красномовно казати правду, яку важко вимовити пересічній людині. І що цікаве, те, що поет не боїться стирати у собі, воно дивним чином повертається, записується заново, воскресаючи на нових рівнях. Змінюється, стає більш прекрасним і очевидним, тим єдиним влучним образом, який має переконливу силу. Більше того, головне для письменника навіть понехтувати своїм даром заради служіння, тобто любові. Тоді дар тільки примножиться. Якщо ж акцентуватися на талантах на збиток любові, — знецінюється і те, і друге. Тобто і талант починає занепадати, і тепло душі потроху вщухає. Поезія, як така, виражається юродиво, незвично, ніколи не повторюється двічі і завжди діє проникливо, западаючи у внутрішню суть людини, навіть у щось значно більше за саму людину! Як стверджує російський поет-прозаїк, літературознавець і викладач Дмитро Биков, «поезія — швидкий психологічний тренінг. Вона має пробирати одразу. Натомість проза — повільний психологічний тренінг. Її можна розтягувати, смакувати нею». Тож вірш має палати смолоскипом, аби миттєво запалити душу читача.
Як же плекати в собі цей вогонь любові, яка, як ми вже дізналися, і є джерелом будь-якого таланту і дару?
Треба розкривати в собі пласти досі зачинені. Побачити нові перспективи для польоту й вийти за межі поетичних круговертей. Поезія народжується з любові, так, але й з подвигу. З подвигу протистояння цьому світові. Поет — завжди воїн. Початок поета — це завжди новий всесвіт, відкриття нових порталів і сфер, а не тепле болото, де пообкопуєшся у звичному поетично-стандартному гнізді і преспокійно орудуєш у ньому наче кріт.
Потрібно покинути це комфортне гніздо, хоч би як затишно в ньому вдалося забарикадуватися від світу, вкрившись ватяною ковдрою. Можливо, такий штучний поетичний світ і досконалий. Однак, це не живе життя, не жива краса, а натюрморт. Хоч би який прекрасний був цей екран, він має бути зруйнований як щось вторинне, зіпсоване, те, у чому немає найвищого щастя й досконалої краси. І тоді понурий пейзаж зовнішнього зітреться. І дивитися нема на що, і слухати іноді нема кого. Та й робити абсолютно нічого у цій мегаполісній пустелі з її запроданими істинами й штампами, що вже набили оскомину. Намагайтеся піти вглиб себе. І тоді ви розширитеся до масштабів всесвіту.
Є таке поняття синритмія. Це радість достукатися до самого себе, співпасти із самим собою. То є гармонія, а решта — дисонанс. Розстроена скрипка. Скільки на ній не шкварити — нічого не вийде, окрім жалібного стогону.
Отак ми перешли від світлого боку фентезі до його темного боку. Спочатку торкнемося начебто нейтральної теми плачу. Вона дуже густо присутня у фентезі-літературі, особливо поезії. Плач — це дуже потужна, древня, містерійна форма звернення-молитви. Хто з нас не страждав, хто не вкривав сльозами рядки? Сила відчаю, того ж гласу волаючого у пустелі неймовірна. Це дуже дієвий жанр у поезії і прозі. Однак, треба свідомо розуміти, що плач у тексті буде на місці, якщо він вживаний помірно, частково у невеликих доречних порціях. Інакше є небезпека впасти у позицію жертви, а значить перестати ясно бачити, затуманеними слізьми очима. Хто цього не розуміє і продовжує експлуатувати тему страждань, песимізму, готичної понурості, хто без міри валить мрачняк, той стає провідником нижніх світів, світів з невисокими вібраціями. Скільки дарів надходить з вищих планів буття — з планів Вічної Доброти і Любові! А навпаки, скільки їх катастрофічно зменшується, коли душа фіксована на негативі, песимізмі, приреченості, забуваючи добрий світ і добрий всесвіт нашого Батька. У такої тьмяної, захмареної свідомості психологія жертви. Але ж жертва слабка, нездорова, похмура, плаксива, в ній немає достатньо енергії, щоб створювати щось справжнє величне. Психологія жертви оперує поняттями, в яких сама ж постійно вариться, — поняттями покинутості, насилля, болю, жорстокості, нездійсненності сподівань і мрій. У неї гнітючо-чорна гамма кольорів сприйняття світу. Що писав Пушкін наприкінці свого життя? «Я волів би оспівувати просту гілочку або травинку». Олександр Сергійович перед смертю усвідомив, що не біль, не людські трагедії і світові катаклізми підштовхують людину до пера й паперу, до полотна з пензлями, садовлять за рояль або пришвидшують дихання перед виходом на сцену.
Страждає в нас егоїстична натура, що незадоволена станом речей, що все звикла розділяти, а при нагоді й володарювати. Душа ж в нас мудра, чиста й радісна, як дитина. Саме в ній живе творчий імпульс. Тому годі його шукати у егоїстичній корості страждань, котра обліпила нашого внутрішнього малюка і затемнює світлі божественні очі нашого найголовнішого творця реальності. Того, як ми сприймаємо саме буття. Годі себе оплакувати. Краще витрачати енергію на усунення болю й плекання в собі оптимізму.
Боже, як мало зроблено в цій сфері, в цьому позитивно-будівничому напрямку мистецтва.
Як мало ми знаємо про життя цієї травинки, що проростає крізь століття і завжди напоготові радісно гойднутися назустріч дослідникові, щоб поділитися з ним таємницею буття й творення.
Пора замість кільцевої лінії зацикленого на стражданнях і болю людства прокладати щось інше. Це вже, я вважаю, застаріла фентезі-матриця: традиційна архетипність героїв, традиційність розвитку подій — знову й знову мочилово, незмінне, лише змінюються обладунки, епохи, а завдання героїв ті ж самі. Але фентезі дорожче, цінніше, ніж його матриця! Ламайте матрицю, традицію. «Творчість» не від слова «творити», «творець», а від «управляти світом». Справжній художник має в руках скіпетр керування світовим процесом. Він впливає на долі світу, повертає світову вісь у напрямку, протилежному нинішньому, де панує зло й несправедливість, вмирають діти від голоду й хвороб, а воєнна машина штампує бабло. Творчість вище за будь-яку релігійність і напряму сходить до найвищих лотосових престолів універсальної духовності. Справжній діяч прекрасного законспірований у десятьох вимірах. Начебто зовні проявлений, живе собі, пише, друкується, виступає. Але в дійсності — він управляє світовими процесами. І він просто зобов’язаний постаратися бути щасливим, позитивним, щоб формувати новий, не заражений вірусом розпаду нидіння культурний простір, який виховує наших дітей, формує не обтяжені панциром егоїстичності їхні живі і здатні вічно оновлюватися й вдосконалюватися духовні тіла. Фізичні, до речі, також.
Отже, песимізм (шопенгауеріанство, ніцшеанство) — не геніальний. Будь-якого роду історичне призначення, передвизначення, приреченість, присуд, що кінчається трагічною смертю, чи то абсурдністю, безглуздям, не може бути геніальним. Тож можна посперечатися щодо геніальності Джорджа МартінаJ Якраз геніально тільки те, що перемагає смерть! У світлі вищесказаного манія вбивати своїх героїв — це часто-густо сюжетний глухий кут, з якого автору ліньки вибиратися. Нелогічне позбавлення життя персонажа, ця невиправдана крайня міра, на жаль, часом знецінює весь твір, або принаймні істотно погіршує його рівень.
Порада. Пам’ятайте, що там, у засвітах, рано, а краще пізно вам таки доведеться давати звіт перед своїми знищеними героями, так би мовити доведеться давати собі раду у непростій ситуації, розхльобувати свої «косяки» й виправляти наслідки недбальства у тому, що ви тут навигадували.
Ну що. Вернімося до темного боку фентезі. Плач ми згадали, песимізм і приреченість теж. Хочу також зовсім побіжно згадати такі паразитичні форми халтурництва у фентезі-літературі, як:
- дурний ґвалт, рвання пельки (цю манеру писати можна порівняти з манерою співу ґроулінґ в екстремальних жанрах року, коли окрім цього нагромадження волання нічого іншого немає);
- далі такий собі діагноз співця темряви — жахнутий на цілу голову (спотворене світосприйняття через дитячі страхи, автор пише через їхню призму, бо іншого поки що не може транслювати);
- горлодер-жахоїд (він вже працює над собою — пише виключно страшне, щоб позбутися власних жахів, пожирає їх);
- люциперіанство (демонічна потреба залякувати, вважаю це психічно-розумовим відхиленням);
- просто модна експлуатація «всесвітнього плачу», «всесвітнього жаху», «всесвітньої нісенітниці — відсутності сенсу буття тощо».
Хочу також звернути вашу увагу на етичний бік творчості. Якщо ми говоримо про професійний рівень складання текстів, поезій, від деяких речей, поширених особливо серед початківців, варто одразу відмовитися.
- Це — «свідоме перебування в «неосознанке» — це коли не заморочуєшся, що пишеш і навіщо, мовляв, не відаю, що творю, бо ж я такий геніальний, аж страшно. Такий собі Голохвастов від літератури.
- «Я сам по собі і пишу для себе» — не варто себе обманювати, це звучить як відмовка, хованка від конструктивної критики. Для початківця так маніжитися ще цілком прийнятно, однак для професіонала таке ставлення до літпроцесу вже не прокотить. Не впадайте у «прєлєсть» катування своїми «геніальними» творами домашніх чи бідного єдиного вашого товариша (пожалійте їх!): справжній автор творить для людей. Поезія повинна звучати, її слід слухати, вслуховуватися в її музику, щоб почути за поетичною партитурою те, чого не виразиш жодними словами — щось більше за автора, більше за думки, за музику. Це щось більше і складає її скарбницю, її містичну істоту. Читайте вголос свої поезії, щоб почути справжні, а не вигадані мотиви, які спонукали вас до писання. Нове поетичне звучання — це не заперечення старого, а злиття оригінальної думки автора з відповіддю в душі читача-слухача на почуте. Не забувайте, що твір — це симбіотичне явище — спільна духовна праця автора й читача.
- Далі — не вдавайтеся до плагіаторства. Йдеться про несвідоме передирання, ну й також свідоме — цупманство (віджав собі, мовляв, від генія, бо від цього нічого йому не станеться). Наслідуйте улюбленого поета, письменника, але наслідуйте творчо — розвивайте у власній творчості те найкраще, що є у вашому кумирі. Коли вчені дослідили архів Пушкіна, то вони були здивовані: виявляється, те, що він закреслив у своїх записах, чорнописах, ті думки, теми, які він не став оприлюднювати, а по суті викинув, — саме це на початку ХХ століття розвили поети-символісти Срібного віку! Пишіть фан-фіки! Це дуже корисно для розвитку творчого мислення й відточування майстерності.
- Дуже обережно експлуатуйте таку манеру письма, як «потік свідомості». Пам’ятайте, по-перше, що не кожна свідомість відкалібрована, тобто доступна до сприйняття іншими — зрозуміла (авторові і самому часом бува невтямки, що ж він там понаписував), а по-друге, не кожен потік свідомості має художню цінність, по-простому цікавий. Як казала моя близька подруга, мисткиня, але не поетка: «Навіщо мені копирсатися в чиїхось нудних мізках. Я витратила гроші, купуючи книжку, нащо ж мені ще витрачати час, щоб читати казна-що? Я краще цього автора у збірці пропущу».
- Багато літературознавців стверджують, що зараз не час довгих книжок і довгих віршів. Це, звісно, спірне питання. Якщо книжка майстерно написана, то і не хочеться з нею розставатися, еге ж? Однак, раціональне зерно в цьому є. Як каже східна мудрість: «Або якомога коротше, або якомога приємніше». Пишіть стисло, прибираючи з тексту зайве, недоречне, випадкове. Стислі короткі форми дисциплінують, загострюють перо, роблять мову більш образною й точною, метафорично концентрованою. Головне ж — бути цікавим. Це безпрограшний варіант.
Ну і на кінець, хочу торкнутися, як на мою думку, найважливішої теми у фентезі-літературі це поліфонізм. Поліфонізм дуже важливий для створення фентезі-простору. Вдалі фентезі-твори завжди поліфонічні, тобто в них звучать різні світи, дослідженні не лише реальні герої, а й герої незримі — стихії, божества, егрегори основних сил, що створюють енергополе світу, показаного в творі. Як на мене, дуже влучно порівняти поліфонізм написання й звучання фентезі-творів з музичним поліфонізмом опусів композитора Йоганна Себастьяна Баха. Як пише Веніамін Бреславський, «Три ноти у Баха — не мелодія поверх гомону натовпу (басової партії, що «підтакує» основній мелодії), а голосоведення — кілька самостійних голосів, що переплітаються і накладаються один на одного.
Грати поліфонію неймовірно складно. Потрібно викладати не чиюсь одну домінуючу точку зору. Кожен голос доводиться вести як свій власний, говорити за двох, за трьох, за чотирьох, причому уявляти їхній чудесний діалог. Так і у фентезі.
Порада. Складаючи баладу, забудьте мелодичний примітивізм. Яка з партій важливіша? Бозна!
Акцентуватися треба не на мелодію (що притаманне нашій людській природі, оскільки нашому голосовому апарату не дано водночас співати за двох-трьох), тож, треба ставити акцент не на мелодію, а на поліфонію: хоча б два одночасно співучі рівнозначні голоси, які мають бути почутими нарізно, причому з різних світів. За поліфонією стоїть глибока містика. Мелодична манера відповідає людському рівню, досить приземленому. Поліфонія ж — гармонія надсвітового порядку! Земний світ у поліфонії завжди взаємодіє зі світом божеств, з якого прийшла людина.
Свідомість автора повинна у деякому сенсі роздвоїтися, розтроїтися, розщепитися, щоб мати можливість думати, чути й промовляти за багатьох одразу.
Слід цілеспрямовано набувати цю навичку.
Поліфонія вище за мелодику, як діалог вищий за монолог. Ноти — наче люди. Їхні голоси повинні бути почутими.
Не пишіть монологічно, але — діалогічно, поліфонічно. Торкайтеся внутрішніх нот співрозмовників, своїх героїв — і ті відгукнуться глибоким діалогом. В іншому разі замість багатоголосся звучатиме загальний, безликий, знеособлений гомін. І багатий поліфонічний діалог буде втрачено. Розмаїття особистостей заміниться людською масою, яку узурпував автор.
Спілкування людей переважно монологічне. Хоч би хто бесідував — учитель і учень, навіть двоє друзів — один лідирує, інший слухає. Але монолог тяжіє до самофіксації і слухання себе, тоді як діалог, безперечно, тип сакрального спілкування.
Щоб ваші твори читач хотів перечитувати знову й знову, прагніть до поліфонізму в написанні, до діалогу героїв, до їхнього сакрального спілкування. Адже якщо зачіпається внутрішня нота співрозмовника — той відгукується глибоким діалогом. А значить — всі герої, всі звуки твору будуть згармонізовані.
Поезію не можна назвати ні чистим словом, ні чистою музикою. Але справжній поет повинен бути майстром слова й маестро в музиці.
Поете, пиши читабельно — думай про читача. І —
Вмикай добро, на ніжність налаштуйсь
І перезавантаж вчорашній подих.
Провітри серце, відчини свій пульс,
Аби спіймати люделюбний подив…
Ну що ж, здається я про все розповіла, про що хотіла, з нашої теми. Тільки, мабуть що, не буде зайвим згадати тих авторів, творчістю яких я надихаюсь. Це представники різних жанрів – від чистого фентезі, наукової фантастики й до класичного романтизму і навіть духовної літератури. Але всі вони цілком спокійно належать і до фентезі-світу. Чому, ви зрозумієте.
- Джорж Мартін «Пісня льоду й полум’я»;
- Ден Симмонс «Гіперіон»;
- Роджер Желязни «Хроніки Амбе́ра»;
- Нік Горькавий з його «Астровітянкою» (це НФ, але є в ній фентезі-елементи);
- Джон Роуел Толкієн «Сильмарилліон», «Володар кілець»;
- з наших українських Олесь Бердник з його цивілізацією дітей Сонця, що мешкають по той бік світила);
- а наша Леся Українка зі своєю неперевершеною «Лісовою піснею»;
- з російських авторів мене дуже вразила Марія Семенова з її «Волкодавом» (особливо поезія там має дивовижної сили голос, поліфонію голосів);
- ну і співзвучний їй «Відьмак» Анджея Сапковського.
До геніальних фентезі творів я відношу й духовну поезію Іоанна Богомила (Веніаміна Бреславського). Він переважно змальовує божественні райські вищі засвіти. Ну хоч хтось, бо переважна маса кантується у нижніх шарах інферно. Отже, Іоанн змальовує вищі світи, як правдиво існуючі виміри, бо він туди постійно навідується, живе там у тонкому тілі. Я взагалі вважаю, що все талановито змальоване творцями-фентезі і не тільки ними – реально існує десь в інших планах всесвіту. Людина не може написати про те, чого не існує у Природі речей Сущого, бо людину з них створено. Ми пишемо, так би мовити, абсолютно невигадані вигадки, ми – лише транслятори світобудови тієї чи іншої реальності, планети-простору у Книзі Буття. Знову повторюсь, ми далеко не створюємо світи, «творчість» не від слова «створювати світ», а від «управляти ним». Уже просто здатність бачити цей вигадано-невигаданий світ – є тим порталом, крізь який можна дістатися землі обітованої. Ну а якщо ти вже там, то треба її наслідувати як спадкоємець – тобто навчитися добре нею керувати.
Ну і, підбиваючи підсумок нашої непростої розмови щодо кордонів неможливого, хочу закінчити свій виступ на більш оптимістичній ноті.
Так, виховувати в собі цікаву особистість, налаштовувати свій приймач на високі частоти, що дадуть творчі імпульсі й подарують справжні літературні здобутки й відкриття, дуже важко. Це безкінечний процес розвитку, у чомусь і обмеження себе, постійне навчання, але ж – це ж так цікаво! Жити творчо, кохаючись у фентезі-світах. Але ні в якому разі не відкидайте і цей, земний реальний світ. Уважно придивляйтеся до нього, спостерігайте за земним життям, досліджуйте його – воно вас ще не раз здивує. Реальне життя вміє надихати, вміє втішати й надавати тимчасову полегкість і навіть дарує короткочасний мир і спокій посеред вируючої війни довкола. Війни фізичної і війни свідомостей. Саме тут, на Землі, ми можемо зустрічати характери, образи, риси наших героїв, колоритне середовище, де вони можуть з’являтися чи жити.
Так досить могутнім каталізатором нашої творчої уяви служить Природа, причому дика.
Я народилася й зростала на Півночі Росії. Уявіть, з одного боку, море непролазної вічної тайги, а з іншого – море-подих студеного Льодовитого океану. Чим не Край Землі, фортеця для пісні льоду й полум’я? Скільки ж фентезі-матеріалу можна зібрати, коли ти йдеш у відрядженні від обласного радіо узбережжям океану, Білого моря. Спочатку тебе підкидають гвинтокрилом туди, де має кінчатися материк, потім довго везуть катером. Але тільки до крайньої точки цивілізації, а далі ти зі стареньким диктофоном через плече півдня човгаєш берегом моря, де немає жодної живої душі – лише походжають, ледь не наступаючи тобі на ноги й не думаючи поступатися дорогою опасисті великі морські чайки-джонатани, дебелі дурні баклани, і час від часу вигулькує з морських хвиль зацікавлена твоєю персоною вусата мармиза нерпи, що ховається за великим валуном у воді.
І нарешті ти дістаєшся до єдиної на цілу округу людської халабуди. Ура! Тут має дислокуватися бригада узбережних косарів (невже вони косять морські водорості J), про роботу яких ти маєш написати репортаж. Бо ж літо – пора сіножаті.
І ти із завмиранням серця підходиш до грубо зроблених з колод дверей і несміливо стукаєш. Потім заходиш і… стаєш свідком неймовірної нетутешньої картини – дивного обіду. За великим грубим столом сидять зарослі щетиною й бородами кремезні дядьки у тільняшках, в яких тісно їхнім суцільно татуйованим тілам.
Через густющий дим сигарет видніються їхні зосереджені на їдлі й відпочинку обличчя. В тебе холоне все усередині, коли ці обличчя в один момент повертається до тебе, бо ти розумієш – ці люди не просто косарі-рибалки, а колишні зеки, які позбавлені права повернутися додому і мусять жити на поселенні, що називається «хімією» - жити тут, на краю Землі.
І ти, вчепившись у мікрофонну «руку» свого єдиного друга диктофона, тут, у лігві справжніх орків, запитуєш цих невідомих тобі істот слабким високим дівчачим голоском, чи можна взяти у них інтерв’ю для місцевого обласного радіо…
Далі западає хвилина абсолютної тиші, а згодом – на тебе з усіх боків спадає шквальний чоловічний регіт. Ти бліднієш, ніяковієш, трохи пітнієш, але переважно вкриваєшся сиротами, допоки міцний кулак одного з урок-орків гупає по столу і лунає владний голос, як ти встигаєш у агонії страху помітити, їхнього ватажка: «Закрили пельки! Трясьця!»
Знову у повній тиші ватажок войовничо-злодійського племені підманює тебе до себе жовтим від махорки, скам’янілим пальцем, що майже не гнеться, наче закристалізувався від вічної морської солі, і запитує: «Хто ти така, пацанко?»
І ти на ватяних ногах трохи ближче підходиш до компанії, що ганяє чай-чифір і смалить щосили самокрутки.
Від ватажка не приховується твій мимовільний порух рукою відвести густу хмару диму, що зависла просто перед твоїм обличчям. І ти писклявим заляканим голосом пояснюєш, що ти студентка факультету журналістики Пітерського університету, що тут в Архангельську проходиш літню практику і зараз у відрядженні маєш зробити репортаж з місця події про косарські будні рибальської артілі.
І, о боги, очі ватажка, кремезного суворого немолодого вже чоловіка, зволожуються невимовною ніжністю, і він тремтячим голосом каже: «Сідай, доню. У ногах правди немає». І тут-таки надає наказ підлеглим нагодувати журналістку. Чоловіки починають метушитися навколо тебе, як курка біля своїх курчаток, ставлячи на стіл найкращі наїдки і витягаючи із закутків приховані смаколики й солодощі.
А потім, давши інтерв’ю, пахан-ватажок зненацька тобі сповідається, вивертаючи перед тобою все своє життя, і зізнається, що ти нагадала йому, рецидивісту зі стажем, його рідну донечку, що залишилася у Пітері і живе там із матір’ю, і яких він не бачив впродовж стількох клятих років.
Більше того, прощаючись, він наказує зібрати для тебе у зворотну путь торбу із харчами й водою, бо ж студент – твар вічно голодна. А ще – відряджає із тобою провідника-охоронця, який має тебе, цілу й неушкоджену, доставити до місця швартування катера, який забере тебе на материк, а звідти вже літак довезе на Велику Землю…
13 жовтня, Київ
2019 рік
бібліотека ім. Ф.М. Достоєвського на Солом’янці