Дивовижній Л. Б.

Щойно народившись, вона не закричала, як робить переважна більшість немовлят, а прокашлялась, наче збиралася декламувати, співати абощо. Потім, глянувши на маму (а вона з перших хвилин життя вже добре бачила), сказала: «Ага…» і вельми мудро, як на її вік, втупилася в неньчині груди. А коли її піднесли до цих жаданих грудей, власне до однієї, вона делікатно скуштувала її. Тобто підхарчувалася лишень одним молозивом, бо молоко її не вразило. Відставивши від соска масненьку від першого за її життя обіду пичку (так, вона народилася після другої дня), вона примружила одне очко, явно про щось думаючи, а потім вивергнула з ротика мамі на груди рештки молока і, поки воно ще не стекло остаточно, почала щось писати ним, квецяючи пальчиком.

«Буде письменницею, — зрозуміла мама. Бо коли донечку ще носила у животі, то їй увесь час кортіло писати. Мама і почала складати спочатку вірші, а потім коротенькі оповідання, так що навіть упродовж усієї вагітності «перевела» (як сама казала про себе з гумором, трохи виправдовуючись перед домашніми) не один зошит.

Любонька скільки себе пам’ятала — а пам’ятала, треба віддати їй належне, мало чи не з самого народження, — весь час писала. Вона цілком серйозно вважала, що її правиця для цього і створена. Бо їла вона виключно лівою рукою, як і хапала речі. А потім модернізувала і сам процес їди, звільнивши обидві кінцівки — через трубочку всмоктувала живі соки-фреші, перетерті смузі-супи, просто нахиляючись час від часу до склянки зі стравою, проте не відриваючи рук від клавіатури, а очей — від монітора. Отже, обидві руки були задіяні на всі сто: однією пишеш, другою порпаєшся у папірцях, гортаєш сторінки, шукаючи потрібний уривок для майбутнього роману, якими був рясно помережаний її пухкенький блокнот. «Заготівки» вона занотовувала майже без угаву — завжди й всюди, а надто, коли перебувала поза своєю кімнатою — робочим столом. Особливо у громадському транспорті чи на парах. А вчилася вона весь час, кажучи занепокоєній матусі, яка благала донечку відпочивати хоч зрідка: «Письменник — зодчий душ людських. Від того, наскільки він освічений і знається на матеріалі, який описує в своїх творах, залежить майбутнє обличчя людства». Мама від такого масштабного мислення доньки трохи ніяковіла і мовчки затамовувала дихання, просякнуте внутрішнім здивуванням. А дивувала Любонька її часто. Манерою мислити, спілкуватися, мовчати, вдягатися, ходити, сміятися, поратися в хаті, їсти і навіть спати.

О, спала Любонька вельми… творчо. А головне — перманентно, звісно ж, не на шкоду писанню, спілкуванню з друзями і власному розвиткові. Вона, віддаючись сну, не розрізняла дня і ночі — лягала тоді, коли хотіла і могла собі дозволити відпочити, і спала стільки, скільки мала часу на поповнення сил у перерви між роботами (яких мала багато), писанням та навчанням. Пересічний обиватель міг би подумати, що Любонька сонько, бо, коли зателефонувати до неї — вона або спить, не бере слухавки, або відповідає спросоння. Але друзі добре розуміли — Любин сон на вагу золота, тому його треба берегти й усіляко підтримувати, оскільки він — творчий. Їй у снах приходили герої, образи майбутніх книжок. А ще уві сні Любонька зміцнювала себе, як особистість: вона знайшла оптимальну для себе формулу буття: якомога якісніше спати-відновлювати себе, аби не стуляти очей у реальному житті, коли навколо майже всі сплять і не бачать світу в його істинному проявленні.

Бува, матінка зазирне до Любиної кімнати дізнатися, чи не голодна донька, або чи ковдра часом не зсунулася. Де там! Любонька спала ґрунтовно, якщо можна так висловитися щодо сну. Вона намагалася використовувати години відпочинку цілковито доцільно і ефективно — «нащо ж час переводити на тупе валяння»! То спить, лежачи на спині, обіймаючи подушку. Ковдра трубочкою, наче скафандр. А личко таке зосереджене, навіть чорні розкішні брови трохи зведені. «Боже, і уві сні пише…» — зітхала мама. А то — долічерева. Руки наче у плавчині закинуті уперед, а ковдра завбачливо підтикана з усіх боків. «Пливе моя ясочка десь космічними просторами, думку свою мудру й незбагненну наздоганяє…» — вбачалося усміхненій матусі.

І друзі в Любоньки були особливі, подібні до її штибу. Отже, Любонька весь час писала, а одна з її подруг увесь час танцювала, друга — постійно співала, третя — малювала. Один хлопець неугавно фотографував, а ще один… Він з’явився несподівано, але вчасно. Він… мав хист ставити потрібні запитання, а також вмів відповідати саме те, що треба було почути іншим. Вони зустрілися на фестивалі творчої молоді. Тоді постягувалися з усієї країни сюди, у карпатське село, молоді поети, письменники, музиканти, винахідники, психологи, навіть геронтологи, щоб разом обговорити найцікавіші аспекти розвитку людини і суспільства, а може й зосередити увагу на найгостріших проблемах, що постали перед людством сьогодні, чи які можуть виникнути у майбутньому. Тільки філософів на фестивалі майже не було — не модно, адже всі довкола тільки й намагаються заявити про себе, говорячи без угаву. Тож, де тут, на святі молодості, краси, дотепних жартів і творчих амбіцій, з’явиться добровільний мовчун. Та ще й з нестандартним мисленням, яке й мисленням важко назвати, радше внутрішнім спостеріганням за законами Всесвіту. Втім один таки був. Він. Стояв собі осторонь, бо занурився у себе, у власні думки — не давало йому спокою одне важливе запитання, яке вже сформувалося у ньому, і на яке він мав знайти відповідь. Любонька теж усамітнилася, покинувши галасливу юрбу глядачів, що спостерігали за творчим двобоєм молодих поетів-модерністів на невеличкій по-похідному обладнаній сцені неподалік від наметового табору.

Любине думання завело її до великої берези. Вона всілася із звичним побратимом-зошитом просто на траву, обіпершись спиною об стовбур дерева, і почала щось хутко писати. Хлопця теж ноги привели до тієї ж білокорої красуні, яка тріпотіла на вітрі кучерявим молодим листячком. Він не одразу побачив Любоньку, оскільки йшов до берези, задкуючи, надто напружено думав, а гучні бас-бочки, що лунали з фестивальної літньої рок-сцени, припечатували неначе великими молотками його новонароджену думку майже до землі, не даючи їй злетіти, аби у повну силу засяяти згори зорею цілковитого усвідомлювання. Він інстинктивно крокував назад від гупання й ревіння надривних інструментів групи, що зараз «вивертала мізки» слухачам, — гуп! — крок! — гуп! — крок! — аж поки не вдарився спиною об дерево. Це зіткнення немов перемкнуло якийсь важіль у його апараті мислення, після чого він одразу ж присів на траву, спиною ковзнувши по стовбуру вниз, і вмить перестав чути й бачити довколишній світ, тому що його думка нарешті щасливо злетіла вгору палаючою зорею і зависла над березою ген понад її високою кроною…

Так вони і сиділи, спинами одне до одного, і між ними ріс й погойдував потужним білим гіллям, наче руками, з’єднувальний, сяючий сліпучою білизно́ю на сонці стовп дерева. Чи не самого Життя.

Згодом дві сакраментальні фрази, які майже одночасно прорекли вголос ці дві юні мудрі голови, дозволили їм спуститися з небес на землю і знайти одне одного.

 

— Хіба безмежність тримається конкретики, коли в її розпорядженні все видиме й невидиме? — її голос пролунав якось неприродно високо, через що вона навіть здригнулася.

— Птах повертається після польоту, обравши одну-єдину гілку, куди має сісти. Адже інакше він ніколи не зможе знову злетіти, бо помре в небі від розриву серця і напруги, і ніхто не почує його співу Любові... — тембр голосу юнака набув ознак містичного інсайту.

 

І вони одночасно повернули голови — кожен у той бік, звідки пролунало почуте, і саме у тих напрямках, щоб нарешті злучитися-заручитися поглядами. Так запитання зустрілося з відповіддю. Одна Душа з Іншою. І вони не могли схибити із напрямком повороту голови. Бо озирнулися на 180 градусів від точки усвідомлення до своєї Мрії, а не Долі, яка може виявитися і нещасливою.

«Мрії нещасливими не бувають», — записала Любонька у блокноті і підсунулася ближче до хлопця.

«Її, мабуть, звати Любов’ю», — подумав хлопець і підсунувся ближче до Любоньки.

30.07.2019 р.