...Знов хора, під самий корінь... Була м вчора вкінець отуманена спекою найсуворішою... Ледве припхалася додому з концерту. Отам публіка не зважала на святу класику — їла поволі пиріжки із яблуками й вишнями, шурхотіла підступними пакетами, була вельми оголена й розкута.
Ряд професури (ближче до сцени), звичайно ж, відрізнявся якоюсь академічною зібраністю, рівними спинами й поважними та разом з тим дитячо привітними обличчями.
Літня естрада, моя найулюбленіша, з неможливими, покрученими від старості дерев'яними лавками, де-не-де заплямованими пташиним послідом. Човен — високий, дерев'яний — сцени із дахом нагадував «Арго» еллінів, а водночас й лодію давніх русичів...
Вчора поквапилась, прийшла заздалегідь і ось здобула добре місце — аби добачати усіх виконавців: їхні тендітні рухи, наче напнуті на смички, їхні нетутешні постаті янголів музики сфер та їхні бліді обличчя, бо ж на сонечку рідко випаде нагода побути — усі вільні години вони перебувають у класах (майстер-класах!)...
Вчора Моцарт із дрібненьких пальчиків Кирила Плотнікова з Луганська так файно «тарабанив», зворушував й вискубував із здичавілого, захеканого загазованим київським повітрям серця оті будяки грубощів, суєти міської, які чіпляються раз по разу в транспорті, в прохідних метро, роботи, зненацька в сварках у магазині...
Маленький Кирило та його мила вихователька, професор, француженка Тереза Дюссо викликали з глибин душ слухачів якесь нове, несподіване чуття єдності, споювання з прекрасним світом; і ті їхні глибини у відповідь породили й мимо волі власників видушили на поверхню до самих вуст дзвінке й найсолодше «браво!».
Отак «бравала» уся зала, хвилями, то нарізно, а то й одностайно гойдаючи це дивне й знов-таки французьке слово, квінтесенцію усього Art'а, штуки — богині меломанів.
Білі крила сорочок оркестрантів під проводом архістратига диригента своєю «літньою» вдачею (бо ж спека!) та не статичними (як то у сезон, де по театрах панують чорні й строгі строї) полотнами змішувалися з липневою гарячою імлою, біліючи й розходячись непевними хмарками...
У антракті стійкий дух пиріжків значно посилився, перебиваючи тонкий аромат «тіл» інструментів — цих фігурових панн віолончелей і контрабас (истівок), які так просто й природньо полягли на сцені відпочити...
До речі, впало в очі те, що поряд з чоловіком-контрабасистом стояла із ним у парі й брала участь у концерті жінка-контрабасистка... Було якось дивно спостерігати за її ніжним керуванням «подругою». Її тіло було напоготові, рухаючись час від часу вперед за рухом інструмента, було напружене тою зосередженістю на музичному полотні, яка буває в добрих керманичів, що тілом відчувають полотно ріки або моря... А в тім, ця артистка нагадувала й лагідну і щедру газдиню, що не полишає ні на мить своєї куделі...
А потім... вибухнув Бетховен... П'ятим концертом для фортеп'яна з оркестром — останнім у цьому жанрі, як запевнила ведуча вечора, та й з того найдосконалішим, як ми усі згодом почули...
Здавалося, чорний (з розпуки, а може то він із великого солодкого щему так шляхетно зчорнів) фортеп'ян ось-ось порине у парковий простір, мотиляючи своїм тим одним ніби вітрилом, ніби крилом, та вхоплюючись за подув вітру, що раптово з'явився перед публікою, наче потужний подих самого Людвига-Вана...
І тільки поцілений на піаністку-виконавицю зіркий погляд художника, що сидів на першому ряду зразу ж край сцени та старанно замальовував руки дівчини, її вроду, струнке тіло та «ослінець» фортеп'яна, тільки пильні та рішучі пальці художника начебто приковували до аркуша (й до землі) майже вже зрушений у політ інструмент, та, звичайно, бігунці пальчики молодої артистки, яка пестила, благала й настоювала на тому, щоб фортеп'ян співав й не залишав увесь музичний бомонд напризволяще...
Концерт закінчився нагло, обірвав струни уваги слухача на найцікавішій ноті... Розходились того повільно, докуповуючи горезвісні пиріжки та солодку воду... Громадки птахів, які упродовж концерту стихійно відвідували час від часу сцену й, мабуть, підспівували музикам, зараз сахались від натовпу слухачів, здіймаючись то там, то тут у повітря сполоханими грудками суцільного пір'я.
Вітер, зрушений на концерті Бетховеном, прохолодний, свіжий й сильний, натомість липневого спекотного струму, який начисто замордував усе живе, цей довгоочікуваний «борей» вже не зникав, а царював у парку, у столиці. А моцартівські трелі з новою силою відбивалися у міських фонтанах та у запізнілому нічному трамвайному дзеленчанні...
То була чарівна дія «П'ятих Київських літніх музичних вечорів»...
Під псевдонімом Леся Болюбаш
Надруковано в газеті "Літературна Україна" 7 листопада 2002 р.