К нам в Киев, наконец-то, докатилась зима. Снег заваливает «пролежни» города от вечной сырости. Видно сразу же детвору — осмелела на улицах.
*
Сериал «Мастер и Маргарита» Бортко. Мастерски сделано, игра актеров и т.д. Но до чего мерзости много на экране — одни проходимцы и равнодушные обыватели. Разве бывает такой геноцид души?
Жду не дождусь линии Мастера и Маргариты и их любви — жду человечности. В отличие от «Мастера» с первых же кадров «Идиота» человечность лилась рекой — из любящих, сочувствующих всем и таких прекрасных глаз Мышкина родного.
*
Вчора наснилася велика й тепла, немов плед, бабці Парані хустка. Біло-темно-зелена із китицями. Мама мені її віддала. Я накинула на плечі — а хустка на спині малиновими квіточками пройнялась. Розквітла! Гарно і дуже тепло.
*
Таки злягла. Видається на грип. Випила за день чи не зо три чайника, ковтаючи кислу тугу журавлини.
*
Щастя б’ється в моїх грудях серцем — тобто в унісон із моїм життям. Це здорово!
*
Немає серед скарбів світу кращого за те невинне, зворушливе проникнення закоханих у глибини життя. Тоді дійсно живеш — бо здатен наповнювати життям інших. Той, хто не оживлює навколишнє собою, — той мрець.
*
Завтра вишию бежевим муліне японський ієрогліф «Кохання».
*
Вранці в суботу пішов сніг — мабуть ангели (напередодні Страшного суду) прали крила.
*
Так нерозумно кинулася на двометрову нахабність…біля маршрутки. Треба відокремлюватися від їхньої енергії насильства. Цих хамів не зупиниш фізичним робом — відсіччю рукою. Тут допоможе думка, але така, що не зашкодить, і лишень присоромить.
*
Читання «гламурної», часто-густо відверто негативної світської хроніки в Інтернеті пригнічує дух. Напівбрехня-напівправда тільки підштовхує до осуду тих чи інших «зірок» та їхніх вчинків.
Треба фільтрувати новини, або взагалі припинити їх читати.
*
У медчастині бабця-прибиральниця сказала лікарці про мене: «Ось дівчина прийшла ангеляцію робити»…
Я, ковтаючи з рурки пахучий інгаляційний туман (за назвою пристрою), відчула за спиною крила…
*
Работать над собой так здорово — появляется надежда взять новый рубеж.
*
Плевать, как кто ко мне относится, главное — не плевать самой ни на кого. Ходить под патронатом чуткой пружины в груди.
*
Поняла, что только неправильное собственное поведение дает усталость.
*
Чомусь зараз суне на мене хвиля безпідставних звинувачень. Люди мені не вірять, якось наговорюють на мене. Невже це кармічне?
Що ж… Краще мовчати й нікому не доводити протилежне. Бо головне — це внутрішня істина. Правда говорить сама за себе. Вона довго не «ховатиметься». Тож — «тайне виходить на явне».
*
Вразила думка Олеся Бердника: «Серце людини — думка любові». А хто ж з нас має серце?
*
Вчора виспалася і з душу вийшла оновленою, що сьогодні змогла відчути лагідні обійми вітру. Він колисав, ніжно огортав, як бажану дитину. Поки я йшла на роботу.
*
Дзижчав величезний жук, б’ючись об шибку. Якось мимоволі знайшла вихід: накинула на нього ажурну серветку, яку потім витрусила у розчахнутому вікні. Побачила, як визволений жук у повітрі розправив крила.
Простота й разом з тим вишуканість ажуру — як простота геніальних рішень.
*
Сиджу в кабінеты з людиною, яка мене не поважає, а вже про любов і не ведеться. Мені важко, про що вказують мої постійні помилки у поведінці.
А що б в цій ситуації вчинив Мишкін?
*
А все ж таки — неповага з боку сусіда… Як мені себе поводити, щоб не впадати в мерзоту осудження й неприйняття?
Колеги просто його уникають, дивлять на нього басом. А я ж з ним сусіджу в кабінеті.
*
Люди люблять інших за зручність у спілкуванні. Тепер багатьом мене любити незручно, тому вони й показують істинне відношення.
*
Я вважала, що мені на роду написано створювати лише для інших казки, дивувати, приносити несподіванки — подарунки. А всім ж відомо, що казкарі залишаються самотніми — для них просто ніхто не здогадається (принаймні, на Землі) зробити чудо, подарувати казку. Бо люди вважають, що казкарі і так вміють задовольняти свої бажання — тільки паличкою чарівною (себто пером) махнуть — і диво у кишені. Але для себе справжні казкарі-маги не можуть наворожити щастя (на те він і кравець, щоб подертий жупан носити!). Бо зникає чудо несподіванки, і це вже заплановане диво, а значить, штучне…мертве.
*
Нагадую сама себе атланта, тільки на противагу античним героям, що тримали небо, тримаю саме Сонце.
*
Дочитую другу Василеву книжку (з останніх чотирьох): люблю дихання його тексту, окремі — дивовижні! — його речення й жарти. Але загальне враження гнітюче. Бо — рихла маса, що пре з підсвідомості, дика, лінива, не спинена різьбярським мисленням митця. Щось хворобливо-перекошене, місцями брудне й грубе. З усіх сторінок «тхне» куревом, пиятикою, хіттю й істерикою…
Очі (як руки) опускаються після такої читанини…
*
Треба зануритись у роботу. Вона рятує від «подвійних» думок, невтішних діагнозів щодо навколишнього.
Ще одного розчавленого голуба зустріла…
*
Коханий мені показав такий високий рівень людського існування, що мені просто треба заново вчитись любити навколишніх: із їхніми звичками вигадувати для себе, хитрувати, об’їдатися, примітивно розважатися, псувати повітря й здоров’я собі та іншим, шантажувати близьких, мстити, хизуватися невіглаством, вульгарною сексуальною розкутістю, нестерпною жадобою щодо грошей…
Вчитися прощати…
*
Ніч була неспокійною. Страшенна гроза, злива, блискавки бузкові!
Погано спали. О п’ятій ранку як бабахнуло, що ми попросиналися. Я злякалася… Вже не могла довго заснути — проте знайшла рядок (останній) для вірша…
*
В обід зустрілася з Наталею Миколаївною — вийшла цікава розмова. Про піанізм, піаністів-письменників, про непідкупність цієї верстви у мистецтві, бо:
— з раннього дитинства сам на сам із величезним роялем, як (за словами Наталії Миколаївни) із долею;
— майже немає хабарництва — бо грати все одно доведеться самому;
— специфіка серйозної музики (а в піанізмі особливо!), що передбачає бачити (солома солом’яна) незриме, яке не можливо підробити — халтура буде «вопіющая»…
*
Не можна повертатися до минулого — заклякнеш, скам’янієш.
Треба жити сьогоденням. А концентрація на майбутньому — це теж згубний сон: прокидатися після важко й лячно.
*
Дочитала Діну Рубіну — ледве! Її короткі оповідання — якась маніфестація Смерті кохання, якась фатальність. Не знаю, нутрощі мої протестують, бо я знаю живучу й щасливу Правду кохання.
*
А на счет сказки — то ее делают своими руками.
Вчера только пересмотрела «Обыкновенное чудо» Марка Захарова и еще раз в этом убедилась. А «Алые паруса» Грина?
Асоль всей своей жизнью до встречи с Грэем шла к парусам — она их приближала, а Грэй просто приложил свою силу к ее стремлению. Так совпадают половинки. То есть не сидеть, сложа руки, а действовать! Как все смеялись в деревне над Асолью! Мол, мечтает, дурочка, о нереальном, сама-то — в рванье да в нищете. Но чего-то не мечтала же она о колбасе и богатом муже, а о прекрасной возвышенной жизни, символом которой есть паруса — ликующие алостью любви.
Но Грин был настоящим мудрецом, он дал предостережение, правда, умело его замаскировал. Помниться, в лавке с тканями алого шелка не хватило, и паруса не получились полностью алыми — все-таки кусочек остался белым (белое пятно?!). Это как напоминание, что сказка не приходит раз и навсегда, ее надо развивать и дальше стремиться к лучшему, а не почивать на лаврах. Любовь — это то незаполненные белое пространство, белое пятно, которое всегда будет и которое влюбленным надо обживать, как тэрра инкогнито, землю обетованную, развивая, утончая свои отношения. Иначе шторма и бури в житейском море затушат пламя алых парусов, а белое полотнище превратится с годами в грязную тряпку.
Я, может, тут глупо нафилософствовала с три короба, но так чувствую.
Будем же терпеть всей алостью наших душ и не терять наше стремление к чистоте и радости.
*
Сегодняшний сон показал, что человек сам «разыгрывает» пьесу своей жизни: если он жертва — то шел к этому, то есть в какой-то момент был и палачом. Если у него что-то отнимают — и он, может, не напрямую, иным способом, может, умыв руки или же отказавшись от чего-то более важного, убоявшись, отнимал у других и у себя.
Приснилась себе в разных ипостасях.
Девочка-гимназистка, совращенная домашним учителем и заточенная строгим отцом в чулане до родов (а ребенка моего отдали простым людям, мы же — были знатными).
Я была и тем странствующим учителем-полумонахом, с легкостью отказавшимся и от девушки, и от будущего ребенка.
И тем отцом-самодуром, властным и страдающим.
И даже той крестьянкой-бабой, которой отдали дитя.
Помню, пошла на луг, затопленный рекой — легла в воду, глянула в небо… А баба подает мне моего ребеночка, который жутко плакал и был похож на меня. Я задохнулась от боли, прижала младенца к груди и крикнула в слезах в небо:
— Почему мне не дают моего ребенка?
Я почувствовала, как мальчик успокоился в моих руках и на моей груди. Это-то и подвигло меня на крик в небо.
*
Легкість в тілі неймовірна, а разом з тим — наповненість!
Разом із любов’ю виросли й крила, так довго тому й вбиралася вранці — не могла добре крила влаштувати під кофтиною. Ні, під їхній колір важко було колір одягу підібрати.
*
Усмішка — до вух!
Очі — в півнеба!
А все решта — серце…
*
Як не хочеться втрачати це легке відчуття польоту — я ніби напнута на чарівну паличку фіранка, немов синє вітрило на щоглу…
*
Почему-то на пляже я как прикованная всматривалась в тела людей и была потрясена открытием (чего раньше не замечала): как мало красивых тел — на весь пляж только два взрослых и все дети!
Почему-то к зрелости все обрастают жирами-телесами и деформируются до неузнаваемости.
Мне было стыдно ловить себя на мысли, что я не могу принять этих безобразных, изуродованных жизнью и, видимо, ее образом тел. Люди таковы, к чему они пришли к итогу прожитых лет: кто-то к пивному животу, кто-то чревоугодием, болезнями, но все — неправильным питанием, ведущим к тем же болезням и деформации тела.
Но глазам хотелось красоты, ведь рядом нас окружали стройные, благородные крымские горы и плескалось лазурно-ажурно-пенистое море.
Хотелось, чтобы и человек влил свою красоту в общий апофеоз гармонии.
*
Я мочаю губи у мед життя — і вони набувають життєдайного блиску, а коли мед змивається буденщиною — намащую їх густим шаром м’якої ніжності. І ось вони — захищені від негараздів.
*
Живеш гнучким повторенням лінії саме твого, власного життя… Щиро радієш новому світлому дню.
*
Уникаю пафосної лексики у віршах — не хочу «випасати народи» (Гумільов).
*
Приснился динозавр у родителей в доме. Он за мной гоняется. Я его не то что боюсь — так, опасаюсь. Он тут вроде домашнего зверя. Но все же на зубы попадаться не хочется. Я нашла защитное место — открытое окно. Только встану на подоконник, держась за рамы, как динозавр останавливается и не решается ближе подойти — боится высоты. Упасть с пятого этажа — конечно, мало приятного.
Несколько раз я спасалась от Горыныча открытым окном — смотрю, а динозавр побелел. Стал таким пушистым дракошей!
Дракон-динозавр — что-то старое, мое прошлое, что тянет меня назад. Я ищу выход, где бы оно меня не достало — и нахожу. Окно — как прорыв. Это и открытость, именно в ней я и не доступна для прошлого. Постепенно прошлое теряет агрессию, боль, страх и превращается в милое воспоминание.
*
Він позавчора висунув дуже цікаву ідею: жінка — як венець творіння.
Господь, коли створив першим чоловіка, трохи…схибив: не заклав в нього програму самовідтворення — тобто здатності народжувати (Адам вміє тільки запліднювати). Тоді передбачливо на випадок того, якщо чоловіки-воїни знищать одне одного у вічних бійках за лідирування в світі і так станеться, що не залишиться традиційних запліднювачів — в Єві Бог помістив також і чоловічі органи (лише поки в латентному вигляді)…
Тож, і виходить, що жінка — найдосконаліше створіння на землі — Венець Творіння!
А наштовхнула на ідею пісенька з кінофільму «Собака на сіні» за Лопе де Вегою. Там Караченцев співає серенаду графіні:
«Венець творенья, дивная Диана…»
*
Нема чого нарікати на Бога — Він не карає, а любить своїх дітей. Караємо самих себе тільки ми власною забобонністю й підпаданням під чари страху й невіри.
*
Дуже сильна річ Марії Матіос «Солодка Даруся». Але ж в ній та ж сама «осанна» забобонам: вузьколобій свідомості тих, хто подейкує, ховаючи свій грішний темний язик під ніби то мудрістю старої людини. Мовляв, так старі люди кажуть.
Та коли вже людина скине з себе це ярмо «долі» — тобто «недолі»!
Скільки можна самонавіюватися?
*
Матінка Божа — проста жінка, що народила Бога. Вона ризикнула всім, задля своєї Мрії. І довела могутню силу кохання.
*
Я вірю в свою мрію, йду до неї — творчо, неупереджено, без фанатизму, що знищує все на своєму шляху. Йду як до Бога…
*
Треба більше слухати й спостерігати. А кохати — ще дужче!
*
Пусть отношения в коллективе снизойдут до рабочих. Дружба сердечная не терпит несправедливости. Так тому и быть.
*
У тілі легкість! Знову замурашився на світі сніг!
Ці білі трудяжки-мурашки усюди — лізуть в очі, ніздрі, за комір! Так смішно і лоскотно! Ніби намагаються розбудити озвіріле людство: більше ніжності, панове! Життя — то тонка штука!
*
Читаю «Доктора Живаго» Бориса Пастернака. Выписала одну мысль из нее в дневник: «Истину ищут только одиночки и порывают со всеми, кто любит ее недостаточно».
Не их вина, а беда, что они «застряли» на чувственных наслаждениях или умствовании, забыв культивировать в себе любовь, выращивать ее по крупицам.
Просто делай близким людям приятное по мере своих сил (не полезное с твоей точки зрения, а полезное с их точки!).
Надо быть в этом понимании чуточку блаженным что ли — не мудрить над пользой, аки дурень над писаной торбой.
Наверное, в этом и заключается суть фразы: «Правая рука не должна знать, что делает левая».