Лежала маленька дівчинка у лікарні,
Під ранок пісялася уві сні, з відча́ю.
Її сварили старі нелагідні пані –
Таж п’ятирічної хворої співпалатчани.

Матраца смугастого догори вивертали,
Ганьбили усмак, ніби вона навмисно.
Більше місяця доня не бачила мами
І наодинці співала мамину пісню.

Вкраїнську пісню «На камені ноги мию»…
Тим часом ніжки її і все тіло далі
Облягала нагла короста – по шию.
Потім і голову на́лисо обкарнали.

Та вперто вставала мала в уяві на камінь
І мила, як в пісні отій, заплямовані ноги,
І слухали дівчинку добрі заплакані няні,
А ще – розіп'яті  людською зневірою боги.

В Росії, на Півночі – західної співала,
По-дитячи спотворюючи: «Навкруг мене чирі сиплять»…
Її розуміли хіба що імла з Біломорканалу
Та дух Петра Калнишевського, досі не зниклий.

Бавилась з хворими дітьми, тримала в роті
Якомога довше від мами гостинчик хороший.
Санітарка зітхала: «Не все одразу, залиш на потім»…
Бо закінчувались батьками доручені гроші.

Випробовували на малій усілякі мастила,
Та нічого із того, на жаль, не допомагало.
Феєрична уява та гри зачарована сила
Українку маленьку в поета, либонь, формували.

На честь кого була названа – дівчинка знала,
Як і знала, що мусила сильною стати, як Леся…
Але боги, її слухачі, назавжди вкарбували
У душі п’ятирічної страдниці радощів десять,

Наче божих заповідей, та тільки новітніх:
«Будь собою, Радій, Народжуй, Про головне говори,
Вільно дихай, Працюй натхненно, Думай про вічне,
Виокремлюй хороше, Роби подарунки, Люби».

А коли вже час настав вертати додому,
Здивувалось дівча – бо ціла, усенька лікарня
Проводжати вийшла її, якусь сірому,
Голомозу, паршиву, у бабиній хустці шикарній.

Одинадцяту заповідь ніби являло собою
Це маленьке, незграбне створіння, та все ж не потворне, –
Одинадцяту, котра виявилась головною:
«Будь здоровим в усьому – фізично, психічно й духовно».